— Про що це? — спитав Моррис, бруднувато усміхаючись.
— Про світлотінь у пейзажах Джеймса Даффілда Гардинга,— відповів Барклей.— А ти що думав, я її спитаю, котрий футболіст із Ліги чемпіонів їй подобається найбільше?
Страйк засміявся, і Робін теж. Приємно було, що Моррис виставився дурнем.
— Я такий, коротше, прочитав назву під його портретом, а потім за рогом глянув на телефоні, що до чого,— провадив Барклей.— Хотів підняти в розмові з панянкою тему погоди. І що,— додав глазгів’янин,— за дві хвилини розмови про світлотінь і навислі хмари панянка заговорила про нашого ведучого. Тільки вимовила його ім’я — зразу почервоніла. Каже, минулого тижня він сказав на погоду, що вона тернерівська, мов на картинах того художника.
Барклей звернувся до Робін:
— То вона. Балакала про нього й аж дуріла від самого звуку імені. Вона — Листоноша.
— Чудова робота,— сказав Барклею Страйк.
— То заслуга Робін,— відповів на це Барклей.— Вона знайшла зачіпку, а я тільки перевірив.
— Дякую, Семе,— зі значенням відповіла Робін, не дивлячись на Страйка, а той відзначив і її тон, і вираз її обличчя.
— Твоя правда,— мовив він,— ви обоє молодці.
Розуміючи, що грубо повівся з Робін на ранковій нараді по Бамборо, Страйк вирішив виправитися, спитавши її думки про те, яку справу з переліку очікування взяти, адже Листоноша вже фактично розкрита. Робін висловилася за справу брокерки, яка підозрювала чоловіка в невірності.
— Чудово,— сказав Страйк.— Пат, зв’яжіться з нею і скажіть, що ми готові братися до справи, якщо їй ще треба стеження. Якщо більше нема чого додати...
— Мені є що,— промовив Гатчинс, зазвичай найтихіша людина в агенції.— Є дещо про плівку, яку ти сказав передати поліції.
— О, правда? — спитав Страйк.— Є новини?
— Мій приятель учора дзвонив. Каже, з цим уже нічого не зробити. Не вийде відкрити справу
— Чому ні? — спитала Робін.
Тон вийшов сердитіший, ніж вона очікувала. Чоловіки всі глянули на неї.
— Обличчя злочинців затулені,— пояснив Гатчинс.— Ту руку там видно протягом секунди. Неможливо відкрити проти когось справу через розмитий перстень.
— Але ж твій контакт наче казав, що плівку взяли в борделі Гнійного Риччі під час рейду? — нагадала Робін.
— Він так думає,— виправив її Гатчинс.— 3 такої старої бляшанки вже не зібрати ДНК, її зберігали на горищі, її брали до рук сотні людей. Безнадійна справа. Дуже шкода,— додав він байдужим тоном,— але нічого не вдієш.
Тут Страйк почув, що дзвонить мобільний, який він лишив на партнерському столі в кабінеті. Побоюючись, що то може бути Тед, він вибачився і пішов до кабінету, причинивши по собі двері.
Дзвінок був з прихованого номера.
— Корморан Страйк.
— Привіт, Корморане,— сказав незнайомий хрипкий голос.— Це Джонні.
Пауза.
— Твій батько,— додав Рокбі.
Страйк, утомлений розум якого повнився думками про Джоан, три відкриті справи агенції, а також почуттям провини за грубість до партнерки й за складнощі, які він створював своїм підлеглим цим раптовим виїздом до Корнволлу, не відповів. Він чув, що за дверима команда досі обговорює плівку.
— Хотів поговорити,— провадив Рокбі.— Тобі зручно?
Страйк раптом відчув якусь безтілесність; його ніби відділило від усього — від офісу, від утоми, від тривог, які мить тому здавалися такими важливими. Тепер ніби існували тільки він сам і голос його батька, а все інше стало нереальним — усе, крім адреналіну в крові Страйка та примітивного бажання так поранити Рокбі, щоб він цього довго не забув.
— Кажи,— промовив він.
Знову пауза.
— Слухай,— мовив Рокбі, якому було відверто трохи ніяково,— я не хочу цього робити по телефону. Зустріньмося. Стільки часу минуло... багато води спливло. Зустріньмося, я хочу... так більше не можна. Щоб тривала ця клята... усобиця, чи що воно.
Страйк мовчав.
— Приходь у гості,— провадив Рокбі,— до мене. Поговорімо... ти більше не дитина. У будь-якій історії є різні погляди. Немає нічого чорно-білого.
Він зробив паузу. Страйк мовчав.
— Я тобою пишаюся, ти знаєш про це? — спитав Рокбі.— Чорт забирай, справді пишаюся. Ти зробив стільки...
Він не договорив. Страйк, завмерши, дивився на порожню стіну перед собою. У приймальні Пат сміялася з якогось жарту Морриса.
— Слухай,— повторив Рокбі тепер уже трішки роздратовано, тоном людини, яка звикла отримувати бажане.— Я все розумію, але чорт, що я тепер можу вдіяти? Я не можу повернутися назад у часі. Ал мені розповів про твій погляд на речі, і є купа всього, про що ти не в курсі, про твою мати і про всіх її довбаних мужиків. Якщо ти прийдеш, ми зможемо випити й усе обговорити. І,— мовив Рокбі закрадливо,— може, я тобі чимось допоможу, може, тобі щось треба, такий собі дарунок на знак примирення, тільки скажи...
