На околиці Лемінгтон-Спа Робін поїхала за вказівником до церкви Всіх Святих — її розвідка показала, що тільки там Чарльз Рамедж міг бачити Марго. Дженіс говорила про «велику церкву»; церква Всіх Святих принаджувала туристів саме своїми розмірами. При інших церквах у Лемінгтон-Спа не було цвинтарів. Ба більше, церква Всіх Святих лежала просто на шляху будь-кого, хто їхав з Лондона. Робін погано уявляла, нащо Марго стала б роздивлятися надгробки в Лемінгтон-Спа, поки чоловік через усі газети просив повідомити про її місцеперебування, а коханець з Лемінгтон-Спа лишався в Лондоні; однак у неї було дивне передчуття, що коли вона огляне церкву сама, то краще зрозуміє, чи була тут Марго взагалі. Зникла лікарка здавалася Робін надзвичайно реальною.
Вона знайшла, де припаркуватися на вулиці Прайорі-Терес просто під церквою, і пішки обійшла її, чудуючись на самі габарити споруди. Як на таке маленьке містечко, це була велетенська церква — власне, цілий собор з високими стрілчастими вікнами. Звернувши праворуч, на Черч-стріт, Робін відзначила збіг — так само називалася вулиця в Лондоні, де жила Марго. Праворуч невисока стіна з поруччям нагорі здавалася ідеальним місцем, де мотоцикліст міг зупинитися і випити чаю з термоса, милуючись цвинтарем.
От тільки цвинтаря не було. Робін різко спинилася. Вона бачила тільки дві могили — дві кам’яні домовини, з яких час стер написи. Окрім них, тут був лише газон з двійкою перехресних стежок.
— А то бомба впала.
В бік Робін ішла бадьора мама з подвійним візочком, у якому спало двоє хлопчиків-близнят. Вона правильно зрозуміла, чому Робін так різко зупинилася.
— Правда?
— Так, у сороковому році,— відповіла жінка, сповільнюючи кроки.— Люфтваффе.
— Ого. Жах,— сказала Робін, уявивши розорену землю, розбиті могильні камені, може, навіть уламки гробів і кісток.
— Так... але ці дві не зачепило,— озвалася жінка, показуючи на дві старовинні могили в тіні тиса. Один з хлопчиків потягнувся уві сні, його повіки затремтіли. Жінка скривила комічну гримаску та стрімко рушила далі, трусячи візочок.
Робін увійшла на огороджену ділянку, де колись був цвинтар, роззираючись і не знаючи, що тепер думати про розповідь Рамеджа. У 1974 році, коли він буцімто бачив, як Марго ходить між надгробками, тут уже не було цвинтаря як такого. Чи велике кладовище — те, що уявила Дженіс Бітті, коли почула, що Марго роздивлялася могили? Робін подивилася на два вцілілі надгробки. Звісно, якщо Марго роздивлялася саме їх, то опинилася зовсім близько від мотоцикліста, який зупинився під церквою.
Робін торкнулася холодних ґрат, які перешкоджали цікавим чіпати старовинні могили, і придивилася до кам’яних домовин. Що тут принадило Марго? Викарбувані на порослому мохом камені літери ледве можна було роздивитися. Робін нахилила голову, силуючись їх прочитати.
Ввижається, чи що? Там що, написано «Virgo» — «Діва» латиною — чи то Робін начиталася Талботових гороскопів? Та що довше вона придивлялася до слова, то більше воно їй скидалося на «Virgo».
Зодіакальний знак Діви в Робін асоціювався в першу чергу з двома людьми — її колишнім чоловіком Метью і Дорогі Оукден, удовою-секретаркою з роботи Марго. Робін настільки призвичаїлася до мови нотаток Талбота, що чула в голові «Дороті», коли дивилася на символ Діви. Тепер Робін дістала телефон і погуглила могилу. Стало спокійніше, коли вона впевнилася, що не дожилася до галюцинацій: тут справді знайшов останній спочинок такий собі Джеймс Вірґо-Данн.
Але чим ця могила зацікавила Марго? Робін погортала генеалогічну сторінку Вірго й Даннів і дізналася, що чоловік, чиї кістки лягли в землю за кілька кроків від неї, народився на Ямайці й був власником сорока шістьох рабів.
— А і не шкода тебе тоді,— пробурчала Робін, сховала телефон назад у кишеню і пішла по периметру в бік фасаду церкви, до великих дубових двостулкових дверей, окутих залізом. Піднімаючись до них кам’яними сходами, Робін почула, що всередині грає церковний гімн. Звісно: сьогодні ж неділя.
По секундному ваганні Робін як могла тихенько відчинила двері й зазирнула всередину. Церква була величезна й похмура: холодні параболи сірого каменю, півсотні метрів зимного повітря від вірян до стелі. Така гігантська споруда мала сенс у добу Регентства, коли сотні людей приїздили сюди на води, але нині віряни і близько не заповнювали цей простір. На Робін озирнувся служитель у чорному; вона вибачливо усміхнулася, тихо причинила двері та спустилася на тротуар, де велика сучасна скульптура — сталеві кільця товстезної пружини — уособлювала цілюще джерело, на якому побудували місто.
По сусідству саме відчинявся паб, а Робін кортіло кави, тож вона перейшла дорогу й увійшла до «Старої бібліотеки».
