Два перехрещені мечі пронизують блакитну троянду на зеленому тлі. Робін звірилася з «Книгою Тота».
Робін пригадала, що перша карта символізує «характер проблеми».
— Спокій не проблема,— пробурмотіла вона в порожній кімнаті.— Спокій — це добре.
Але, звісна річ, вона ж не ставила картам ніякого запитання — просто хотіла, щоб вони сьогодні — в день її народження — щось їй підказали. Вона перевернула другу карту, гадану причину проблеми.
Дивна зеленкувата жінка в масці стояла під парою терезів, тримаючи зеленого меча.
Робін звела брови. А потім перевернула третю й останню карту: вирішення проблеми. Тут були зображені дві переплетені рибини, які лили воду на золоті чаші, що плавали на зеленому озері: це була та сама карта, яку Робін перевернула в Лемінгтон-Спа, коли ще не знала, хто вбив Марго Бамборо.
Глибоко зітхнувши, Робін вклала карти назад в упаковку й повернула колоду на місце, в тумбочку. Коли вона підвелася й підхопила плаща, надувний віслючок легенько гойднувся на своїй стрічці.
Ідучи вздовж дороги до станції метро, Робін відчувала новенький опал у себе в ямці на шиї, а оскільки вона вперше нормально виспалася, і добре вимила волосся, і несла навколо себе ауру легкості, яка з’явилася тої миті, коли Робін дістала з коробки надувного віслючка, то приваблювала багато чоловічих очей і на вулиці, і у вагоні. Але Робін не звертала на них уваги, піднімаючись сходами на станції «Оксфорд Сьоркес», ідучи вздовж Регент-стріт і нарешті підходячи до «Голови Шекспіра»,— перед входом стояв Страйк, одягнений у костюм.
— З днем народження,— привітав він її і, на мить завагавшись, нахилився й поцілував у щоку. Від нього пахло, зауважила Робін, не лише цигарками, а й легким лавандовим ароматом засобу після гоління, що було незвично.
— Дякую... ми хіба не зайдемо в паб?
— Е... ні,— відповів Страйк.— Я хочу купити тобі нові парфуми.
Він указав на задні двері до універмагу «Ліберті», які виявилися ярдів за десять від того місця, де вони стояли.
— Це і буде твій справжній подарунок — якщо ти, звісно, ще не купила парфумів сама,— додав він. Страйк дуже сподівався, що не купила. Він не міг вигадати якогось іншого подарунку, що не завів би їх назад у царство ніяковості й можливих непорозумінь.
— Бо я минулого Різдва дзвонив Ільзі...
Відчиняючи для Робін двері, які вели у відділ шоколаду, де вже продавали цукерки до Геловіну, Страйк розповів про свою невдалу спробу купити минулого грудня для Робін парфуми.
— ...і от я питаю продавця, а він усе показує і показує мені флакони з назвами типу... ну не знаю... «Жадана ти»...
Смішок, якого не змогла стримати Робін, пролунав так гучно, що люди почали озиратися на неї. Вони зі Страйком проминали столики, заставлені дорогими трюфелями.
— ...і я запанікував,— зізнався Страйк,— ось чому ти врешті-решт отримала шоколад. Хай там як,— додав він, коли вони підійшли до зали парфумів, склепінчаста стеля якої була розписана місяцем і зорями,— ти обирай, що схочеш, а я плачу.
— Страйку,— мовила Робін,— який ти
— Ну, так,— озвався напарник, знизавши плечима.— Люди змінюються. Принаймні так мені сказав психіатр у Бродмурі.
Отож Робін з насолодою чверть години блукала між пляшечок, бризкаючи з тестерів на смужки паперу, з приємністю консультуючись із послужливою асистенткою, і нарешті звузила свій вибір до двох парфумів. А тепер вагалася, не певна, що наважиться зробити те, що хоче... але ж, певна річ, якщо вони — найкращі друзі, це ж буде нормально?
— О’кей, мені дуже подобаються два аромати,— промовила Робін, повертаючись до Страйка.— Скажи свою думку. Тобі ж їх доведеться терпіти в «лендровері».
