— Так сталося, що мій батько замолоду спілкувався з Ґанді, коли той у 1931 році приїхав до Лондона,— сказав доктор Ґупта, обираючи собі рулетик.— Він теж вивчав право в Лондоні, але був молодшим за Ґанді. Однак наша родина була заможніша. На відміну від Ґанді, батько зміг привезти до Лондона дружину. Батьки вирішили залишитися в Лондоні, коли тато отримав адвокатську ліцензію. Тож мої найближчі рідні не відчули на собі розділення Британської Індії. А дід і бабуся і дві тітки загинули, коли намагалися виїхати зі Східної Бенгалії. Їх убили по-звірячому,— додав доктор Ґупта,— тітоньок зґвалтували, перш ніж убити.
— Це жахливо,— вимовив Страйк, який не чекав такого повороту розмови й завмер, ледь розгорнувши записник. Тепер він сидів з ручкою напоготові й почувався трохи дурнувато.
— Мій батько,— провадив доктор Ґупта, м’яко киваючи й жуючи свій рулетик,— мучився провиною до кінця життя. Він вважав, що мав бути поруч з ними й захистити їх — або теж померти. Але Марго не хотіла слухати правди про розділення,— додав він.— Ми всі хотіли незалежності, але перехідний період організували дуже, дуже погано. Зникло три мільйони людей. Були зґвалтування, катування. Цілі родини було розлучено. Скоєно страшні помилки. Жахливі вчинки. Ми з Марго сперечалися про це. По-дружньому, звісно,— усміхнено додав він.— Марго романтизувала революції в далеких краях. Вона не судила катів і ґвалтівників з темнішою шкірою за тією міркою, якою міряла білих чоловіків, що топили дітей іновірців. Думаю, вона погоджувалася з Сураварді: кровопролиття і хаос — не обов’язково зло, якщо застосовуються зі шляхетною метою.
Проковтнувши рулетик, доктор Ґупта додав:
— А Сураварді, як відомо, спровокував Різню в Калькутті. Чотири тисячі вбитих за один день.
Страйк витримав шанобливу паузу. В кімнаті запала тиша, яку порушували тільки звуки телевізора з кухні. Не почувши нових згадок про кров і терор, Страйк підхопив запропоновану нитку розмови.
— Вам подобалася Марго?
— О так,— усміхнувся Динеш Ґупта.— Хоча деякі її погляди й переконання мене шокували. Я народився в традиційній родині, хоч ми й зазнали західного впливу. Поки ми з Марго не почали працювати разом, я ніколи не спостерігав емансипованої жінки в безпосередній близькості від себе. Мої друзі в університеті, мої колеги до неї — всі були чоловіки.
— Вона була феміністка?
— Ще й яка,— знову всміхнувся Ґупта.— Вона мене дражнила за погляди, які вважала регресивними. Марго допомагала людям розвиватися, хотіли вони того чи дні,— зі смішком додав він.— Вона на добровільних засадах працювала в Асоціації освіти для робітників, ви про це знали? Сама походила з бідної родини й активно виступала за освіту для дорослих, особливо для жінок. Моїх дівчат вона, мабуть, дуже хвалила б,— додав Динеш Ґупта, розвернувшись до портретів чотирьох випускниць у себе за спиною.— Джиїл досі ремствує, що ми не маємо сина, але я не маю на що нарікати. Ні, не маю,— повторив він, розвертаючись до Страйка.
— З архівів Генеральної медичної ради,— сказав Страйк,— я зрозумів, що в клініці Святого Івана був ще один сімейний лікар — такий собі доктор Джозеф Бреннер. Це справді так?
— Доктор Джозеф Бреннер, так, був такий,— кивнув Ґупта.— Не думаю, що бідолаха ще живий. Йому б уже було за сотню. Він багато років обслуговував дільницю сам-один, а тоді разом з нами перейшов до нової клініки. З ним прийшла Дороті Оукден, працювала в нього машиністкою протягом двадцятьох з чимось років. Вона стала нашою секретаркою. Така літня пані... принаймні, мені так здавалося тоді,— знову засміявся Ґупта.— їй було років п’ятдесят, не більше. Пізно вийшла заміж, а невдовзі по тому овдовіла. Гадки не маю, як склалася її доля.
— Хто ще працював у клініці?
— Так, пригадую... була Дженіс Бітті, дільнична медсестра, найкраща медсестра на моїй пам’яті. Сама з Іст-Енду. Як і Марго, вона знала про проблеми бідних людей з власного досвіду. В ті часи Клеркенвелл не був таким респектабельним районом, як нині. Дженіс і досі надсилає мені листівки на Різдво.
— У вас часом немає її адреси? — спитав Страйк.
— Цілком можливо, що є,— відповів Ґупта.— Спитаю у Джиїл.
Він зібрався підвестися.
— Краще вже як закінчимо розмову,— сказав Страйк, боячись урвати ланцюжок спогадів.— Будь ласка, продовжуйте. Хто ще працював у клініці?
— Так, пригадаймо, пригадаймо...— повторив Ґупта, осідаючи в кріслі.— Ми мали двох молодих жінок у реєстратурі, але боюся, що давно не підтримую з ними зв’язку... як же їх звали?..
