Страйк двічі перечитав повідомлення, а тоді закрив, не написавши відповіді. Есемеска від Ільзи була значно коротша.
На зустріч до агенції ведучий прийшов з дружиною. Пара зручно влаштувалася в кабінеті й не поспішала йти. Жінка привезла Робін нову теорію, натхненну останньою поштівкою, що прибула до офісу телестудії. Це була вже п’ята листівка з репродукцією картини і третя, придбана в крамниці Національної портретної галереї, тож дружина ведучого згадала про його колишню подружку, яка вчилася в школі мистецтв. Де тепер ця жінка, ведучий не знає, але чом би її не пошукати?
На думку Робін, колишня подружка навряд чи стала б надсилати анонімні поштівки, щоб відновити втрачене кохання,— адже існують соціальні мережі, й відомо, де ведучого шукати,— але тактовно погодилася, що цю версію варто розглянути, і записала все, що ведучий зміг пригадати про колишню кохану. Далі Робін перелічила всі заходи, яких агенція вживає, щоб вистежити адресанта поштівок, і запевнила пару, що детективи і надалі стежитимуть за будинком на той раз, якщо Листоноша знову з’явиться особисто.
Ведучий був дрібної статури, з рудувато-каштановим волоссям, темними очима й оманливо вибачливим виглядом. Дружина, худа жінка, помітно вища за чоловіка, явно злякалася через нічні поштівки та дратувалася через те, що чоловік посміюється — мовляв, він усього лише читає прогноз погоди, врешті-решт, не кінозірка якась... але Хтозна, на що ще здатна ця жінка?
— Або чоловік,— нагадала йому дружина.— Ми ж не маємо певності, що це жінка!
— Справді, не маємо,— погодився чоловік, і його усмішка повільно згасла.
Коли пара нарешті пішла, пройшовши повз Пат, яка стоїчно клацала по клавіатурі, Робін повернулася до кабінету та ще раз роздивилася останню листівку. На ній було зображено портрет чоловіка в костюмі дев’ятнадцятого сторіччя з високим коміром. «Джеймс Даффілд Гардинг». Робін про такого й не чула. Вона глянула на зворот поштівки. Там були друковані слова:
Робін знову перевернула поштівку. Сумирний чоловік з бакенбардами справді був схожий на ведучого.
Вона позіхнула й аж здивувалася. Більшу частину дня Робін розбирала папери, підписувала чеки й переробляла графік на наступні два тижні, бо Моррис попросив вихідний у суботу — його трирічна донька мала виступати в балеті. Глянувши на годинник, Робін побачила, що вже п’ята година. Відганяючи кепський гумор, якому цілий день не давала волі робота, вона відклала папку зі справою Листоноші й увімкнула телефон. За кілька секунд він задзвонив: Страйк.
— Алло,— відповіла Робін, стараючись, щоб голос не звучав ображено, бо за минулі години вже стало зрозуміло, що Страйк знову забув про її день народження.
— З днем народження,— сказав він, а на фоні Робін почула гуркіт поїзда.
— Дякую.
— Дещо маю для тебе, але в найближчу годину ще не доїду, я тільки сів на поїзд з Амершема.
«Дулю з маком ти маєш,— подумала Робін.— Ти забув. Просто купиш квіти дорогою до офісу».
Робін була певна, що Страйкові нагадала Ільза, бо вона дзвонила Робін перед тим, як прийшли клієнти, і сказала, що запізниться на святкування. Також вона непереконливо буденним тоном спитала, що їй подарував Страйк, а Робін чесно відповіла, що нічого.
— Дуже мило, дякую,— сказала тепер Страйкові Робін,— але я вже йду. Ми сьогодні святкуємо.
— А,— озвався Страйк.— Точно. Вибач... не міг нічого вдіяти, треба було їхати сюди до Ґупти.
— Можеш просто лишити їх в офісі,— сказала Робін.
— Угу,— відповів Страйк, і Робін відзначила, що слово «їх» він не спробував оспорити. Точно привезе квіти.
— Хай там що,— повідомив Страйк,— маю новину. Джордж Лейборн добув нам справу Бамборо.
