Згадана Гелен Вордроп розповіла свою історію у теледокументалці про Кріда, яку Страйк подивився на «Ютубі» кілька днів тому, паралельно вечеряючи стравою з китайської забігайлівки. Програма являла собою масну мелодраму — з купою неякісних «реконструкцій» і музикою з фільму жахів сімдесятих. Гелен Вордроп на час зйомок мала обвисле обличчя і повільну мову, фарбувала волосся в рудий колір і носила густі накладні вії; скляний погляд і монотонна інтонація натякали, що вона приймає транквілізатори чи страждає на неврологічне захворювання. Крід ударив п’яну Гелен, яка кричала та пручалася, молотком по голові, й намагався затягнути у фургон. Вона з готовністю показала журналісту та глядачам потилицю, де на черепі лишилася вм’ятина. Журналіст сказав, що їй дуже поталанило вижити. Гелен на мить завагалася, перш ніж погодитися.
На цьому місці Страйк вимкнув відео, розчарований банальними запитаннями. Свого часу він теж опинився не в той час не в тому місці, й наслідки лишилися з ним на решту життя, тож Страйк добре розумів, чому завагалася Гелен Вордроп. Одразу після вибуху (який забрав Страйкову ногу нижче коліна, нижню половину тулуба сержанта Гері Топлі та шматок обличчя Ричарда Анстиса) Страйк відчував різні емоції — провину, вдячність, збентеження, страх, гнів, обурення і самотність — але не відчував, що йому поталанило. Талан — то якби бомба не вибухнула. Талан означав би, що він досі має обидві ноги. «Поталанило» — то слово, яке хочуть чути від тих, хто вижив, отримав каліцтво, зазнав жаху, інші, нездатні уявити той жах. Страйк згадав, як тітка зі сльозами на очах запевняла, що йому не боляче, а він лежав у лікарняному ліжку, осовілий від морфіну. Разючим контрастом до цих слів прозвучало те, що сказав Страйкові Полворт, коли прийшов до нього в госпіталь Селлі-Оук.
«Хріново це, Діду».
«Трохи є»,— погодився Страйк, перед яким лежала нога без стопи й гомілки, але нервові закінчення стверджували, що стопа й гомілка є.
На станції Страйк виявив, що поїзд на Лондон щойно пішов. Він сів на лавку перед вокзалом під слабким промінням осіннього сонця, дістав цигарки й зазирнув у телефон. Поки розмовляв з Ґуптою, вимкнувши звук, отримав два повідомлення і мав проґавлений дзвінок.
Повідомлення були від зведенюка Ала й подруги Ільзи, а отже, могли почекати. А от дзвінок був від Джорджа Лейборна, тож Страйк негайно передзвонив.
— Це ти, Страйку?
— Так. Ти мені дзвонив.
— Дзвонив. Усе, вона в мене. Взяв тобі справу Бамборо.
— Та ти жартуєш! — Страйк втягнув повітря від радості.— Джордже, це неймовірно, я перед тобою у великому боргу.
— Купиш мені пінту та скажеш про мене журналістам, якщо таки знайдеш, хто це зробив. «Неоціненна допомога». «Без нього ми б не впоралися». Потім вирішимо, як саме це подати. Може, вони тут згадають, що мене вже час підвищити. Слухай,— додав Лейборн серйознішим тоном,— там справжнє місиво. Та справа. Суцільний хаос.
— У якому сенсі?
— Справа давня. Бракує окремих фрагментів... а може, просто все перемішано. Я не мав часу нормально переглянути, тут цього добра чотири коробки. Талбот писав звіти як попало, а Лосон після нього не привів документи до ладу. Але хай там як, справу ти маєш. Завтра буду у ваших краях, закину її тобі в офіс, гаразд?
— Джордже, я тобі такий вдячний, що слів нема.
— Мій старий помер би щасливим, якби знав, що хтось знову за це візьметься,— відповів Лейборн.— Він би зрадів, якби Кріда прищулили ще за одну жертву.
Лейборн повісив слухавку, а Страйк негайно закурив і подзвонив Робін з добрими новинами, але там одразу ввімкнувся автовідповідач. Тут Страйк згадав, що вона на зустрічі з переслідуваним ведучим прогнозу погоди, тож відкрив повідомлення від Ала.
Починалося воно з панібратського «Привіт, братуню».
Ал з єдинокровних братів і сестер Страйка був єдиним, з ким Страйк підтримував такі-сякі стосунки, хай і дуже епізодичні й односторонні,— вся ініціатива йшла від Ала. З боку Рокбі Страйк мав шістьох зведенюків, трьох з яких узагалі не знав і знати не прагнув, маючи досить стресу від спілкування з наявними родичами.
Страйк гадки не мав про це. Свого батька — Джонні Рокбі, соліста гурту «Дедбітс» — він бачив двічі за життя. Все, що він про батька знав, походило або від мами Леди — жінки, з якою співак необачно прижив дитину десь у кутку на вечірці в Нью-Йорку,— або з газет.
