— Забрав собі в голову, що звабить ту секретарку. Робін йому сказала, що все, зась, що час Гатчинсу входити в гру. Вона дізналася...
— ...що Мутний — член Гендонського стрілецького клубу, так, вона мені написала. Вона хоче відіслати туди Гатчинса, щоб той утерся до Мутного в довіру. Розумний план. Мутний, наскільки нам відомо, має себе за великого мачо.
— Але Моррис тримається за своє. Їй в обличчя сказав, що не проти нового плану, а сам...
— Так і зустрічається з секретаркою?
— «Зустрічається» — то ти дуже культурно сказав,— відповів Барклей.
Тож Страйк викликав Морриса до офісу й дохідливо пояснив, що той має дати секретарці Мутного спокій і протягом наступного тижня зосередитися на подружці Вторака. Моррис не заперечував; власне, його капітуляція відгонила підлабузництвом. Розмова лишила по собі неприємний присмак. Моррис був за всіма параметрами корисний працівник, мав багато знайомих у поліції, але його поспішлива згода відкрила якусь слизькість, яка Страйкові не сподобалася. Пізніше того вечора Страйк їхав по Вест-Енду за таксі, яке взяли Балерун і його подруга, і пригадав переплетені пальці доктора Ґупти і його слова про те, що запорука успішного бізнесу — це згуртована команда.
Західний Вікем зустрів Страйка заміськими будинками з еркерами, широкими подвір’ями та власними гаражами. Обабіч Авеню, на якій проживав Грегорі Талбот, тягнулися солідні оселі середнього класу; тут стригли газони та вчасно забирали сміття. Не хороми, як на вулиці, де мешкав доктор Ґупта, але й не так тісно, як у Страйковій квартирі на горищі над офісом.
Біля будинку Талбота Страйк припаркувався за контейнером, який перекривав в’їзд до гаража. Щойно він заглушив двигун, двері відчинилися і визирнув блідий і абсолютно лисий чоловік з великими вухами й окулярами в сталевій оправі. Вигляд у нього був сторожко-захоплений. Страйк уже знав, що це Грегорі Талбот і що він працює адміністратором у лікарні.
— Містер Страйк? — гукнув він до Страйка, який обережно вилазив з машини (було слизько після дощу, а він надто добре пам’ятав своє падіння біля фалмутського порому).
— Це я,— відповів Страйк, зачиняючи дверцята та простягаючи руку, бо Талбот рушив до нього. Він був помітно нижчий за Страйка.
— Даруйте за контейнер,— сказав він,— у нас на горищі ремонт.
Щойно вони наблизилися до дверей, з будинку вибігли дві дівчинки-близнючки років десятьох і мало не збили Грегорі з ніг.
— Побудьте в садку, дівчата,— наказав Грегорі, хоча, як на Страйка, основну проблему становило те, що дівчата були босі, а земля — мокра й холодна.
— Пупутьте в садку, тівчата,— передражнила одна з сестер. Грегорі м’яко глянув на близнючок над окулярами.
— Це грубо, а не смішно.
— Це збіса смішно! — заперечила друга сестра, а перша заіржала.
— Полайся мені ще, Джейдо, і шоколадного десерту не побачиш,— сказав Грегорі.— І мого айпаду теж.
Джейда скорчила гримаску, але більше лаятися не стала.
— Ці в нас на вихованні,— пояснив Грегорі, коли вони зайшли всередину.— Наші власні діти вже не живуть з нами. Отуди, праворуч, і сідайте.
Страйк з власної волі жив у оточенні спартанського мінімалізму, і ця захаращена, неприбрана кімната йому не сподобалася. Він і радий би був присісти десь на запрошення Грегорі, але спершу треба було прибрати чимало речей, а це було б неввічливо. Грегорі, не помічаючи його труднощів, визирнув у вікно на дівчат. Ті вже змерзли й забігли в хату.
— Вчаться потроху,— сказав Талбот. Грюкнули вхідні двері, дівчата помчали нагору. Розвернувшись до Страйка, Грегорі зрозумів, що тому немає де сісти.
— А, вибачте,— мовив він без тіні сорому, від якого згоріла б тітка Джоан, якби хтось побачив її будинок неприбраним.— Тут зранку побували дівчата.
Грегорі швидко прибрав з крісла мокрий пістолет з бульбашками, двох голих Барбі, дитячу шкарпетку, якісь шматочки яскравого пластику й половину мандарина, щоб звільнити Страйкові місце. Бездомні речі він скинув на столик, завалений журналами, пультами, листами, порожніми конвертами й чималою кількістю пластикових іграшок, серед яких було багато детальок від леґо.
— Чаю? — запропонував Грегорі.— Кави? Жінка повела хлопців у басейн.
— А у вас ще хлопці є?
— Тому й робимо ремонт на горищі,— пояснив Грегорі.— Даррен з нами вже п’ять років.
Поки Грегорі ходив по чай, Страйк підібрав журнал для наклейок Ліги чемпіонів, який побачив під столиком. Погортав сторінки з ностальгією — колись і він збирав ці наклейки. Він саме міркував про шанси «Арсеналу» перемогти, як нагорі щось загупало, аж захиталася люстра, і він звів очі. Мабуть, дівчата стрибали з ліжка. Відклавши альбом, Страйк замислився — і не знайшов відповіді: що могло спонукати Талбота і його дружину взяти до себе дітей, з якими вони навіть не мають кровної спорідненості? Поки Грегорі повернувся з тацею, Страйк устиг уже згадати Шарлотту, яка клялася, що не хоче дітей, а своїх двійнят віддасть свекрусі, щойно народить.
— А можете посунути...— попросив Грегорі, дивлячись на столик.
Страйк поприбирав речі на диван.
