Зразком для наслідування на тлі численних материних коханців і вічної тіні біологічного батька став для Страйка дядько Тед. Леда завжди винуватила саме Теда — який служив свого часу у військовій поліції — у тому, що Страйк ненормально зацікавився армією і детективною справою. Оповита синім димом марихуани, Леда щиро намагалася відмовити сина від армійської кар’єри, розповідала йому про ганебну воєнну історію Британії, про нерозривний зв’язок між імперіалізмом і капіталізмом, умовляла його навчитися грати на гітарі чи бодай відростити волосся.
Та попри всі незручності й біль, яких завдали йому конкретні обставини народження, Страйк вважав, що саме вони дали йому фору в детективній справі. Він рано навчився мімікрувати під середовище. Щойно відчув, скільки проблем від того, що він говорить не як усі, Страйк опанував корнволльський акцент на додачу до лондонського. А поки втрата ноги не обмежила його фізичних можливостей, Страйк умів — попри свої чималі габарити — говорити й рухатися так, щоб здаватися меншим, ніж насправді. Також він навчився приховувати особисту інформацію і розповідати людям про себе з купюрами — так, щоб їхні уявлення про те, якою має бути людина, не зачіпали його. А ще Страйк навчився помічати дрібні зміни в поведінці людини, яка раптом розуміла, що перед нею — син знаменитості. Змалечку він легко визначав маніпуляторів, брехунів, шукачів легкої наживи й лицемірів.
Ці сумнівні дари були найкращим, що він отримав від батька, бо той платив аліменти, але жодного разу не привітав сина з днем народження чи Різдвом. Тільки коли Страйк утратив ногу в Афганістані, Рокбі зласкавився на записку. Страйк попросив Шарлотту, яка тоді сиділа поруч з ним у палаті, викинути ту записку в смітник.
Коли власними звитягами Страйка зацікавилися газети, Рокбі пішов на обережне зближення з незнайомим сином і навіть почав у свіжих інтерв’ю казати, що вони нормально спілкуються. Кілька друзів скинули Страйкові посилання на інтерв’ю, в якому Рокбі говорив, що пишається сином. Детектив ті повідомлення повидаляв, на жодне не відповівши.
Страйк мимохіть прив’язався до Ала, зведенюка, з якого Рокбі останнім часом зробив свого емісара. Наполегливе прагнення Ала підтримувати стосунки не змерхло через первісний спротив старшого брата. Ал захоплювався самостійністю й незалежністю Страйка — якостями, що без них той би не прожив. Водночас Ал демонстрував неприємну упертість, намагаючись затягнути Страйка на святкування річниці, яка для нього нічого не означала — хіба тільки нагадувала, що гурт завжди був для Рокбі значно важливішим за власного байстрюка. Детектив сердився через те, скільки часу згаяв суботнього ранку, вигадуючи відповідь на Алове повідомлення на цю тему. Врешті-решт він вирішив, що лаконічність краща за будь-які аргументи:
Подбавши про цю малоприємну особисту справу, Страйк зробив собі бутерброд, одягнув на футболку чисту сорочку, дістав зі справи Бамборо аркуш, на якому Білл Талбот залишив загадкове послання скорописом Пітмана, і на машині виїхав до Західного Вікему, де домовився зустрітися з Грегорі Талботом, сином покійного Білла.
Ідучи то під дощем, то під сонцем, курячи цигарку по цигарці, Страйк перемкнувся на справу й думав, що саме спитати в сина поліціянта, а ще міркував над проблемами, які постали перед агенцією, відколи він повернувся. Барклей учора підняв ряд питань, які вимагали особистої уваги Страйка. Шотландець (якого Страйк був схильний вважати своїм найкращим детективом після Робін) спершу з притаманною йому прямотою висловився про танцівника з Вест-Енду, на якого вони мали накопати компромат.
— Ми на нього ніц не добудемо, Страйку. Якщо він трахає якусь іншу пташку, то хіба що вона живе в нього в шафі. Я так міркую, що за нашою кралею він упадає заради бабла, але хлоп не дурний, свого не профукає.
— Гадаю, ти правий,— погодився Страйк,— але клієнту ми дали три місяці, тож будемо продовжувати. А з Пат ти поладнав? — спитав він, сподіваючись, що бодай когось ще теж дратує нова секретарка, але спіймав облизня.
— А що, нормальна тітка. Хрипить як портовий вантажник, але справу знає. Та коли ми вже заговорили про новеньких...— почав Барклей, дивлячись на шефа великими синіми очима з-під кошлатих брів.
— Кажи,— мовив Страйк.— Що, Моррис не справляється?
— Ну, я б аж так не сказав.
Глазгів’янин почухав передчасно посивілу потилицю, а тоді спитав:
— Тобто Робін тобі нічого не казала?
— А що, в них якісь розбіжності? — різко запитав Страйк.
— Та не щоб аж розбіжності,— повагом відповів Барклей,— але йому, бачте, не подобається, що вона командує. Так і сказав, коли вона не чула.
— Йому доведеться змиритися. Я поговорю з ним.
— А ще в хлопа власне бачення справи Мутного.
— В якому сенсі? — спитав Страйк.
