— Я про Листоношу, що переслідує нашого ведучого прогнозу,— нагадала Робін, а тоді пробурчала: — Воно неважливо, просто спало на думку.
— Що саме?
— Ну, передостання поштівка від Листоноші — портрет, і сказано, що він завжди нагадує Листоноші нашого ведучого. То я подумала... може, ця особа часто бачить портрет у галереї. Працює там. Може, потай хоче, щоб він прийшов туди на зустріч?
Сказавши це, Робін сама подумала, що теорія щось надто смілива, але вони справді не мали жодних зачіпок на Листоношу. Ця людина не приходила до будинку ведучого, відколи за ним установили стеження. Три поштівки з однієї крамниці могли щось означати — а могли не означати нічого. Але більше в них нічого немає.
Страйк рохнув. Робін не зрозуміла: то його настільки не зацікавила її теорія про Листоношу? Поклавши «Демона» до сумки, вона спитала:
— Ти далі до офісу?
— Так. Пообіцяв Барклею, що о другій прийму в нього Балеруна,— Страйк позіхнув.— А доти, може, дві годинки подрімаю.
Він підвівся.
— Я тобі подзвоню і скажу, що вийшло з Грегорі Талботом. І дякую, що тримала тут без мене оборону. Я це дуже ціную.
— Та нема за що,— відповіла Робін.
Страйк закинув речмішок на плече й покульгав до виходу. З відчуттям легкого розчарування Робін дивилася, як він спиняється на вулиці, щоб підкурити, а тоді зникає з очей. Глянувши на годинник, Робін виявила, що Національна портретна галерея відчиниться аж за півтори години.
Понад сумнів, цей час можна було згаяти й за приємнішими заняттями, ніж думки про те, чи не від Шарлотти Кемпбелл було те повідомлення, яке отримав Страйк. Проте Робін знайшла собі саме таке заняття — і на нього пішла на диво велика частина часу, який їй треба було вбити.
Джонні Рокбі не брав практично ніякої участі в житті старшого сина, проте був постійно й незримо присутній у ньому — особливо коли Страйк був малий. Батьки друзів мали його альбоми, вішали на стіни плакати з Рокбі, набридали Страйкові теплими спогадами про концерти гурту «Дедбітс». Одна мама під школою якось умовляла семирічного Страйка передати листа його батькові. Його власна мама спалила того листа в сквоті, де вони тоді мешкали.
В армії ніхто не знав імені чи професії його батька (Страйк так сам вирішив), але доти він почувався експонатом за склом; йому ставили питання, які за нормальних умов вважалися б грубими й надто особистими, і доводилося мати справу з неозвученими упередженнями, що корінилися в заздрощах і злобі.
Рокбі наполіг, щоб Леда зробила тест на батьківство, і тільки тоді визнав сина. Слідом за позитивним результатом була досягнута фінансова домовленість, яка мала на меті зробити так, щоб син Рокбі ніколи більше не спав на брудному матраці в кімнаті з купою малознайомих людей. Однак марнотратність його матері та її постійні конфлікти з представниками Рокбі призвели тільки до того, що Страйкове життя почало складатися з дивних сплесків багатства, після яких родина різко поверталася в хаос і злидні. Леда мала схильність купувати дітям неймовірно дорогі подарунки (і водночас вони носили взуття не за розміром) і кататися до континентальної Європи чи Америки на концерти, а поки вона їздила в машинах з водієм і зупинялася в найкращих готелях, її дітей доглядали Тед і Джоан.
Страйк досі пам’ятав, як лежав у гостьовій кімнаті в Корнволлі: поруч спала Люсі, а внизу мама лаялася з тіткою Джоан, бо Леда привезла дітей до дядька й тітки серед зими без теплого одягу. Двічі Страйка віддавали до приватних шкіл, але він не встигав провчитися і семестру, як мама забирала його, бо там дитині прищеплювали неправильні цінності. Щомісяця гроші Рокбі танули, перетворюючись на дарунки друзям і бойфрендам, на відчайдушні авантюри (Страйк пам’ятав ювелірну крамничку, мистецьку галерею і вегетаріанську ресторацію, які всі прогоріли, а ще комуну в Норфолку, найгірший спогад своїх дитячих років).
Урешті-решт юристи Рокбі (яким рок-ідол передав усі справи, що стосувалися добробуту його сина) почали виплачувати аліменти так, що Леда більше не могла тринькати гроші. Для Страйка, вже підлітка, це вилилося тільки в зникнення коштовних подарунків, бо Леда не була готова записувати всі витрати так скрупульозно, як тепер вимагалося. Від цього моменту аліменти просто накопичувалися на рахунку, а родина виживала на ті невеликі гроші, які давав батько Люсі.
З власним батьком Страйк зустрічався всього двічі й теплих спогадів про ці зустрічі не плекав. Зі свого боку, Рокбі ніколи не питав, чому Страйкові гроші так і лежать. Він змінив громадянство через податки, мав дбати про гурт, кілька будинків, двох колишніх дружин і одну нинішню, а ще про п’ятьох шлюбних і двох позашлюбних дітей. Страйк, чиє зачаття було нещасливою випадковістю, а народження і позитивний тест на батьківство розбили другий шлюб Рокбі,— син, який здебільшого кочував невідомо де,— перебував у кінці переліку батькових пріоритетів.
