— Айрін, ніхто її не тримав під замком,— перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.— Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...
— Вона була з привітом,— уперлася Айрін.— Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...
— Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! — твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.— Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.
— Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?
— Ой Господи,— нахмурилася Дженіс.— Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти — він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...
— Психи! — підказала Айрін, киваючи.
— ...нерви хворі,— провадила Дженіс.— Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...
— Дуже смішний був малий,— втрутилася Айрін.
— ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.
— Але там і мати...— почала Айрін.
— Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! — не витримала Дженіс.— Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,— погодилася вона.— Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити — так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.
— Правда? — спитала Айрін розчаровано.
— Так. То ти вже поїхала, як вийшла заміж за Едді. Пам’ятаю, його двірники найшли рано-вранці — лежав під мостом на Волтер-стріт. Серце. Упав, а допомогти не було кому. Ше не старий був. Пам’ятаю, доктор Бреннер через те нервував.
— Чому це? — спитав Страйк.
— Бо то він виписав беники, на яких сидів Аплторп, самі розумієте.
На подив Робін, Страйк раптом усміхнувся.
— Але справа не тільки в Аплторпі,— провадила Дженіс, не помітивши в поведінці Страйка нічого дивного.— Тоді ше...
— Тоді всі казали, що десь щось чули, що мали якесь передчуття, ну геть усі,— закотила очі Айрін,— і були ми, так би мовити, безпосередні учасники, і це був просто жах... Вибачте,— поклала вона руки на живіт,— мені терміново треба... даруйте.
Айрін поспіхом вийшла з кімнати. Дженіс провела її поглядом, і через вічний усміх на її обличчі важко було сказати, стурбована вона чи сміється.
— Все нормально,— тихо сказала вона Страйкові й Робін.— Я їй давно кажу, шо лікарка правильно їй забороняє їсти гостре, але вчора їй так уже кортіло того каррі... самотньо їй. Дзвонить мені, просить прийти. Я в неї з учора лишилася ночувати. Едді торік помер, майже до дев’яноста років дожив, сердешний. Так він любив Айрін і дівчат. Вона страшенно за ним скучає.
— Ви почали казати, що хтось ще стверджував, наче знає, що саме сталося з Марго? — м’яко нагадав Страйк.
— Га? А, так... Чарлі Рамедж. Власник сауни. Наче небідна людина, і наче мав шо робити, крім як плескати язиком, але люди всякі бувають.
— Що саме він казав?
— Чарлі мав хобі — мотоцикли. Мав купу тих мотоциклів, ганяв на них за містом. Був упав, зламав обидві ноги, тож я кілька разів на тиждень до нього заходила... тоді вже добрі два роки минуло відтоді, як Марго зникла. Чарлі любив побазікати, й от одного дня каже мені ні сіло ні впало, шо бачив Марго
— Що саме він сказав вам? — спитала Робін.
