— Сказав, шо поїхав мотоциклом на північ і зупинився під тією великою церквою у Лемінгтон-Спа, сів собі під стіною, п’є каву, їсть бутерброд, аж тут бачить за огорожею жінку, яка ходить по цвинтарю і дивиться на могили. І наче вона не в жалобі чи шо, а просто з цікавості роздивляється. І волосся мала чорне, за його словами. І він їй гукає: «Гарно, га?» А вона обертається до нього — і це Марго, божився Чарлі, хай, каже, осліпну, якшо не Марго... тільки волосся пофарбувала. Чарлі її спитав, чи вони не знайомі, а вона засмутилася і пішла.
— І він стверджував, що це сталося за тиждень після зникнення Марго? — спитала Робін.
— Так, і казав, шо тому й упізнав її, шо всюди в газетах був її портрет. Я питаю: «Чарлі, а ти поліції про те казав?» Він мені: «Так, казав». У нього, бачте, був друг-полісмен, не остання там людина, і Чарлі йому сказав. Але я більше нічо’ про ту історію не чула, тож самі розумієте...
— Рамедж вам про це розповів у 1976 році? — спитав Страйк, записуючи.
— Мабуть, шо тоді,— нахмурилася, пригадуючи, Дженіс. До кімнати повернулася Айрін.— Кріда саме спіймали, тому й тема згадалася. Чарлі читав про суд у газеті й каже... спокійний такий: «Та нє,
він нічо’ не зробив Марго Бамборо, бо я її бачив після того, як вона зникла».
— Марго була якось пов’язана з Лемінгтон-Спа, ви не знаєте? — спитала Робін.
— Про що це ви? — різко спитала Айрін.
— Та то таке,— відповіла Дженіс.— Дурниця, яку мені розказав один пацієнт. Про фарбовану Марго на цвинтарі. Ну, ти знаєш.
— У Лемінгтон-Спа? — незадоволено спитала Айрін. У Робін склалося враження, що вона ремствує на подругу, яка опинилася в центрі уваги, поки Айрін ходила до вбиральні.— Ти мені про таке не розповідала. Це коли таке було?
— Ой... та десь у сімдесят шостому,— трохи знітилася Дженіс.— Ти, мабуть, саме народила Шерон. Нашо тобі були якісь казочки від Чарлі Рамеджа?
Айрін взяла ще одне печиво, суплячись.
— Я хотів би тепер поговорити про власне клініку,— сказав Страйк.— Чи було з Марго легко...
— Працювати? — спитала Айрін, явно вважаючи, що тепер її черга, адже кілька хвилин увага Страйка належала Дженіс.— Ну, особисто для мене...
Вона зробила паузу — ніби епікуреєць, що готується до нової насолоди.
— ...якщо абсолютно чесно, то Марго була з тих людей, які вважають, що все про все знають найкраще. Вона вічно вчила всіх жити, працювати, чай запарювати, вічно...
— Ой, Айрін, та не така вона була погана,— буркнула Дженіс.— Мені вона подобалася.
— Припини, Джен,— велично заперечила Айрін.— Вона думала, що як вона така великорозумна, то всі навколо тупі! Добре, може, про тебе вона так не думала,— закотила очі Айрін, бо Дженіс почала хитати головою,— а про мене точно! Так зі мною поводилася, ніби я дурна дурепа. Навіть не зверхньо! Але я не те щоб її прямо не любила! — поспішно додала Айрін.— Ні, не аж так. Але така була перебірлива! Так собою пишалася! Забула, з якої грязі випнулася в князі.
— А що ви про неї думали? — спитала Робін у Дженіс.
— Я...— почала Дженіс, але Айрін її перебила.
— Та припини, Джен, вона була снобка! Вийшла за багатого лікаря — той будинок у Гемі ого-го скільки коштував! Усе було про неї одразу зрозуміло — сама он як влаштувалася, а тут нам ходить і проповідує емансипацію: мовляв, заміжжя — то не головне, не кидайте кар’єру, ля-ля-ля і все таке. І завжди знаходила, до чого прискіпатися.
— А що саме вона...
— По телефону відповідаєш не так, з пацієнтами розмовляєш не гак, одягаєшся теж... «Айрін, я думаю, що в такій блузці на роботу не ходять». Та вона в «Плейбої» працювала! Така лицемірка! Ні, я не прямо не любила,— повторила Айрін.— Просто хочу, щоб у вас склалося повне враження... А, Джен, ти пам’ятаєш, вона нам ще не дозволяла робити гарячі напої? Від інших двох лікарів я не чула, що ми, бачте, не знаємо, що робити з чайним пакетиком...
— Та справа не в тому...— почала Дженіс.
— Та припини, Джен, ти ж пам’ятаєш, як вона причепилася...
— А чому Марго забороняла готувати гарячі напої на роботі? — спитав Страйк у Дженіс. Робін бачила, що йому вже уривається терпець.
— О, просто я одного дня мила чашки,— відповіла Дженіс.— Виплеснула заварку з чашки доктора Бреннера та знайшла...
— Пігулку атомалу! — підказала Айрін.
— ...знайшла на дні капсулу аміталу. Я зрозуміла, шо то за...
— Сині,— перебила Айрін, киваючи,— такі сині вони були, так?
— І називали їх на вулиці синькою,— підтвердила Дженіс.— Барбітурати, сильне заспокійливе. Я завжди всім спеціально казала, шо нічого такого при собі не маю, як ходила на виклик. Бо могли пограбувати.
— Звідки ви знали, що то чашка доктора Бреннера? — спитав Страйк.
— А він завжди з неї пив, там ше був герб його університету,— пояснила Дженіс.— Якшо хтось інший її торкався, одразу був скандал...— вона завагалася.— Не знаю... якшо ви розмовляли з доктором Гуптою...
— Ми знаємо, що доктор Бреннер мав залежність від барбітуратів,— мовив Страйк. Дженіс зітхнула з полегшенням.
