Шворень стукнув його карафкою потім’ї і жбурнув гостя за двері.
Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:
Зорі кукурікають в квасолі,
Сіріус присів на перелаз.
В ковдрі неба в зорянім наколі Віз я Київ милій напоказ.
У Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з’являвся.
А
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи — я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір’я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
— Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано гляїгула на мене і відповіла:
— Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я — трішечки — посміхався лише до неї, і вона — трішечки — посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому — простору для посмішок вистачало.
— Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! — зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої не-музикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
— Це ви, мабуть, не про нас кажете...
— Ні, я кажу про вас! — перехожий аж тупнув ногою.
— Даруйте, але ми нічого не робимо.
— Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
— У пас немає ніякого щастя, — посміхнулася йому дівчина. — У нас є тільки радість.
— І до того ж, у КОЖНОГО СВОЯ, — ДОКИ!гув я.
— Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, — вичитував нас перехожий.
— Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? — допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.
— Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? — дощульпувався він. — Хіба для вас мало закутків?
— Чого це посмішки треба ховати по закутках?
— Бо треба поводитись пристойно.
— Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? — раптом запитала дівчина.
— У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
— Та ми навіть не знайомі! — засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам’яним монументом.
— Як? Ви навіть незнайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
— Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
— Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, — з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
— Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, — втомлено відповів той. — Зануда.
— Це вас треба у міліцію! Безсоромники! — зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. 1 небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.
Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніжку, ми збилися докупи і скандували щосили:
— Славі — слава! Славі — слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули і не хотіли чути, — тоді він висолопив язика і скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким він і пішов з мого жита, а якщо повернеться, — то, я певна, таким самим. У мене в сумочці лежав сірий пакет. Цю коштовність Слава вручив мені вже на пероні і попрохав:
— Прочитаєш, коли поїзд у даль загуркоче...
Чудний, милий кривляка, цей Слава. Я через нього набралася стільки лиха і неприємностей, що повинна б ненавидіти його, як кажуть, усіма фібрами душі. Передусім, він недолюблював мою маму, а вона платила йому тією ж монетою так щедро, що навіть при ньому казала мені:
— Коли вже ти віднадиш оце опудало?
Слава реготав і дражнився:
— Ображаючи мене, тьотя Зінет, ви ображаєте майбутнє. Ми — ваша зміна. Коли ви гратимете в шахи з Магоме-том або Ісавом, я ще швендятиму по землі і вноситиму посильний вклад у розвиток цивілізації...
— Боже мій, цей дикун базікає про цивілізацію, — драматично вигукувала мама...