У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей відбиток, бо Слава на ньому ніби живий. Лукавим поглядом спідлоба оглядає він наше житло, і здасться, що з його великих іуб ось-ось зірветься насмішка. Невеличку бородавку біля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, і від цього Слава став ще чуднішим.
...Ми поверталися з вокзалу, потім довго ще в нашій квартирі харчала радіола і дзвеніли чарки, але все було не так, як раніше. А може, це тільки мені було не так, а всім іншим — так. Може, інші попрощалися з Славою навіки ще на вокзалі. Може, інших він не образив так, як мене, отією мавпячою гримасою. Я чекала, іцо він хоч попрощається зі мною по-людськи. Кривляка!
Коли всі, нарешті, розповзлися по домівках, я, стомлена, сіла на канапу і роздерла пакет. Роздерла зубами, бо ніколи було шукати ножиці. Роздерла і дістала з пакета... конверт! Звичайнісінький поштовий конверт з маркою в чотири копійки. Мені хотілося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лі-гра-фіч-но писати. На конверті були слова: «Розкривати лише в тому разі, якщо кохаєш»»: Жахливим каліграфічним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Філолог!
Спочатку я кинула конверт на підлоіу і люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгих роки, що він забрав у мене. Забрав свавільно, віроломно і — кат його знає — для чого. Чотири порожні, нікчемні роки! Тисячу чотириста шістдесят один день морочив мені голову, щоб піднести в дар оцей жалюгіді гий конверт вартістю в п’ять копійок!
Потім я вхопила конверт і розірвала його. Ні, звичайно, не на шматочки, я просто дістала з нього мікроскопічно малий аркушик паперу і прочитала:
«Ще цілий рік ти колекціонуватимеш у залікову книжку дорогоцінні автографи екзаменаторів. Я чекатиму тебе цілий рік (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шістдесят один день!), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевілля. Слава».
І все. Більше ні слова. Навіть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптикові паперу. Він таки справді божевільний. Завтра ж куплю гаміві іу сорочку і відправлю йому терміновою посилкою. Нехай носить па здоров’я!
Невже зараз він уклався на свою плац-карту і спить?..
А
ПСИХОЛОГІЧНИЙ поєдинок
В Огіанаса Шворня завжди збиралася літературна публіка. Невизнані генії всідалися за круглим столом і починали дискусії. Ці словесні поєдинки були такі гарячі, що за якихось півгодини кімната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не буває.
Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати світ новими великими думками, Шворень схопився з свого (вірніше, позиченого в сусідки) стільця і закалатав:
— Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
— Як? — підвів голову гуморист.
— Гм, — чиркнув сірником послідовник Ремарка.
— Що? — перепитав сатирик.
— Коли? — недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину проявити своє обдарування.
—* Валяй, — підвів підсумок реаліст.
— Ну, то слухайте, — Шворень хотів стати на стілець, але сусідка з дверей показала йому електричну праску, і Опанас змушений був продовжувати з підлоги. — Вчора я підслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що говорила дівчина юнакові? Ручаюсь — не вгадаєте: вона просила, майже благала, щоб він не їхав автобусом, а йшов пішки. Так от: нехай кожен логічно обґрунтує це її прохання. Хто буде найближче до істини, той переможе.
— А хто буде арбітром? — не втримався від запитання реаліст.
— Я дівчину приведу, — роз’яснив Шворень. — Хто перший?
Усі замовкли. За хвилину поет підвівся з місця і закотив очі під лоба. Він належав до новітньої школи, яка, — на заздрість тим, що відмовилися від розділових зі гаків, — творила красу, користуючись лише останніми.
Риска, дужка, знак окличний,
Знак питання симпатичний,
Три тире, чотири коми —
От вже й істина відома.
— Геніально! — вигукнув Шворень і так заплескав у долоні, що на смерть перелякав рудого кота, який дрімав посеред столу і був його єдиною прикрасою.
Після цього взяв слово послідовник Ремарка:
— Вона знала, що в той вечір він випив багато вина і пива. Отже, йому на кожній зупинці доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче, що в нього слабкий сечовий міхур.
Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
— Він не мав постійної прописки і до того ж був п’яний. Дівчина боялася, що в автобусі його затримає міліція. Вона, по-моєму, спекулянтка.
Реаліст, почухавши тім’я трохи більше ніж слід було, випалив одним духом:
— Вона ревнувала його до кондукторнії.
Не встиг він знову піднести руку до тім’я, як затарато-рив гуморист:
— Вона працювала з ним в одній установі. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить під автобус. В такому разі з усіх працівників збирали б по карбованцю на вінок, а дівчина не бажала розлучатися з карбованцем.
Цей феноменальний дотеп так розсмішив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарешті, зібравши всі сили, щоб подолати регіт, Опанас звернувся до сусідки: