— Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтеся на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще, й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на тристаграмовий трудодень своїх внуків — ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли романи про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо пе простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
...Я ходив тоді в сьомий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
— Іване, піди врубай дров, — сказала мати.
— Чого це саме я?
— Бо я вже не можу, — промовив дід.
— Ви самі книжки читаєте!
— Не пащекуй, Іване, — гримнула мати. — Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
— Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип’ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, зобачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
— Що з тобою, Іване?
— Ви йшли з налигачем, і я подумав...
Я припав до його древнього кожуха і ревів, мов дитина, і просив прощення.
Увечері дід сказав:
— Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
— Чого?
— Раз кажу, то треба.
— Добре, Іванко не піде, — мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині па старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
...Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах не
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
— А глянь, що я приніс від зайця...
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмер-тячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його ;хуші дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
— Слухаю.
— Шворень? Це з редакції «Поетичний дріб’язок». Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.
Опанас кинув трубку і зарядив пугача.
Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.
— Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от — ніжним тілом у віконце вліз і став.
— Хто ти? — дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.
— Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці «Лакований бруд». Спробуйте зрозуміть.
— Ви з «Поетичного дріб’язку»? — нарешті вибрав паузу Шворень.
— Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
— Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант — це мускули машинні, голова — лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї — відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?
— Я народи...
— Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних іусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант — це... Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навіть пе збирався замовкнути.
— Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Що? Мене дивує ваша нескромність. Ви пе смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я знав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте*, сіно пахне космосом і бронзою, ідо мені на пам’ятник кують. До вас не дійде.
У Шворня трусилися руки, він гарячково виробляв план дій.
— Над чим ви зараз працюєте? — захлинався «терорист». — Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.
Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:
— Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?
— Геній, — просичав Шворень.
— Справді? А я гадав, що тільки я...
— Дайте йому руку, — порадив Шворень.
«Терорист» повернувся до дзеркала і простягнув руку...