Панічно заскиглив у телефоні зумер. Цацоха, часто кліпаючи віями, встиг зібрати докупи всі свої речі й чекав лише на знак від поручика. Туманов, почувши, що на Диких Ланах піхота відійшла вже на свої старі позиції, а від Печорського полку зосталося лише сімнадцять чоловік, теж якось, ніби причаївшись, почав прислухатись. Піхота, не звертаючи уваги на те, що артилерія, як у грозу грім, знову вже била у ворожі окопи, все ще продовжувала грізно бурувата.
— Вимагають, щоб наша била, важка! — викрикував від телефону Свир. — У німців метушня… Наша піхота розбігається… Що? «Балта», «Балта»! — Свир оскаженіло стукнув декілька разів трубкою по коліні, бризкаючи слиною, дунув у неї, але відповіді ніякої не було. Винувато оглядаючись на зсудомленого поручика, сказав:
— Або ж піхота знялась, або ж знову обірвалось.
Туманов, як покинутий на тонучому кораблі пасажир, злякано визирнув у темний прохід і відступився назад. У хворобливих його очах заблимало під повіками якесь вагання; його поривало до дверей і в той же час щось стримувало. Він боровся і нервово хапався то за наган, то за голову. Потім Туманов злодійкувато озирнувся на розгублених телефоністів і мовчки вийшов із бліндажа.
Свир і Цацоха подивилися услід поручикові, що зник у темноті, і знизали плечима.
— Втік, чи що?
— А чорт його знає. З глузду, мабуть, з'їхав. Треба подзвонити капітанові, а ти дуй на лінію, та зараз же.
Цацоха неохоче поклав свої черевики в куток і визирнув із бліндажа. Блідий молодик стояв уже над Дикими Ланами, а внизу під ним панічно зривалися ракети й освітлювали сірі хмарки диму, що кожен раз із громом випльовували шрапнель.
— Вернись! — крикнув йому вслід Свир, коли Цацошині босі ноги залопотіли вже вниз до піхоти. — «Балта» озвалась, «Балта»! Все благополучно? Ну й гаразд!
Над окопами дійсно кулеметний клекіт поволі уступив місце вже поодиноким пострілам із рушниць, а доки Цацоха вмостився з трубкою біля свого телефону, до піхотних окопів устигла знову підкрастися тиша, в якій кожний шерех комахи родив непоборну тривогу. Недогарок свічки від подуву вітру у віконце розпливчастими тінями гладив руді бліндажні стіни й жовтими плямами вилискував на стомлених обличчях телефоністів. Цацоха, напевно пірнувши в філософічні міркування про останній лист із села, де вже три роки на нього чекала земля, мрійно заплющив очі, потім йому одвисла нижня губа й телефонна трубка покотилася з його рук.
Свир глянув на його зморене обличчя і, похитавши головою, теж із трубкою коло вуха, прихилився до стіни. До бліндажа ніби зачинилися затушкані двері й непомітно закралася млосна тиша, навіть дзвінкий акомпанемент оркестру цвіркунів злився з тишею і перетворився у дзвін думок. Вони пхалися безладною чередою до голови й то дзвеніли гулко, як скло, то провалювалися в глибокий льох. Тоді Свир до болю нагнічував дугами брів липкі очі, потім широко розплющував і автоматично викрикував:
— «Варшава»!.. повірочка.
— «Голта»!.. повірочка.
Щодалі мислі починали вже повзати, як сонні мухи восени, і Свир губив їх початок і кінець. Його гнітила думка, як кінчити війну. Мислі падали у глибокий льох, Свир знову блимав. «Треба кінчати війну… А ми слухаємося, як ті вівці». І знову кудись провалювалися думки.
Раптом на ввесь бліндаж розлігся твердий, владний, але приглушений голос:
— Барбоси, це ви так вартуєте? Гази, чуєте?!
Цацоха і Свир разом кліпнули очима й відсахнулися назад: на дверях, пригнувши голову, стояв хтось у френчі з капітанськими погонами. Він придивлявся до них величезними очима за стеклами з білими обідками, що сиділи над довгим зеленкуватим і гранчастим хоботом. Все обличчя по вуха ховалося під сірою гумою, а хобот від його слів трясся й цокотів кінцем об пряжку паска на животі. За спиною капітана над Фердінандовим Носом яскравими бризками займалася зоря.
Цацоха й Свир все ще кліпали сонними очима й машинально натискали на кнопки телефонів.
— «Варшава», «Голта»!
— Ви чули, що я вам сказав? — знову крикнув капітан. — Гази!
Його голос хоч виходив і через дірку в хоботі, проте телефоністи відчували, як він ніби ходив у них поза шкірою.
— Де ваші протигази? Де поручик Туманов?
І капітан нервово ляснув себе стеком по халяві. Це був характерний рух, по якому Свирові не трудно було вже пізнати свого старшого офіцера Забачту.
— Ну, прокинулись? — ще раз спитав капітан і ткнув кінцем стека в Цацошин лоб.
Телефоністи поквапливо заметушились і, все ще тикаючи пальцем у глухий телефон, другою рукою неоковирно почали натягати гумові протигази на обличчя.
— А це чий? — указав Забачта стеком на третій протигаз, що висів на розсосі.
— Поручика Туманова.
— А ви мені скажете врешті, де він?
— Вони ще звечора вийшли, а куди — хіба ми знаємо?
— Збирались до вас на пункт.
— Без протигаза? Шукайте скоріше. Дзвони!
Тепер десь порвався зв'язок з батареєю, а із штабу полка відповіли, що Туманова не бачили.
— Не бачили? В одну мить зв'язаться з батареєю, а поручика відшукати хоч під землею.
