— О господи, братці руські, рятуйте!
Йому вторив моторошний голос:
— Раз, два, три… Bpa, вра… руського царя…
А високий фальцет все ще, як сирена, не вгавав:
— Дайте смерті, будьте ви прокляті! Прокляті з вашою війною, з вашим Керенським, з його слободами!
Цацоха відвернувся в темний куток, довго щось копався над апаратом і потім сказав вогким голосом до Свира:
— І землю, і волю. Всього тепер мають, а самих то й не зосталося. А спитать би, за віщо? Так ніхто й не скаже. Або того австріяку до кулемета прикували.
— Їм легко кувати, іроди прокляті! Дурять людей!
Свир сказав і скоса зирнув на поручика. Туманов сидів у кутку й мовчки здригувався від кожного пострілу, ніби вони падали на його голову. Давно не голене його обличчя осунулося, посіріло під щетиною рудої бороди, а глибокі очі провалилися ще глибше й блискали звідти фосфоричними вогниками, як уночі вода з глибокої криниці. Його поза й вигляд загнаного звіряти нарешті зворушили похмурого й роздратованого Свира:
— Ви так, пане поручику, за цілий день нічого й не їли. Може, концервів хочете?
Туманов мовчав і продовжував дивитися в одну точку. Свир переглянувся довгим поглядом із Цацохою.
— Я кажу: може, концервів?
— Що? — нарешті відгукнувся, як спросоння, поручик і помацав потилицю. Від цього руху стражденно скривилися пересохлі його губи.
— Концервів або картоплі хочете? — уже без ласки викрикнув Свир. — А то подзвонити, може, на батарею?
— На батарею? І там сліпі. — Губи його скривились у жорстку посмішку, і він уже стиха промимрив: — «Мавр зробив своє… Ну, що ж… може йти». — І він, мов розчавлений, важко підвівся на ноги.
У дверях, немов від блискавиць, миготіли відсвіти розривів. Канонада все ще не зменшувалась. Свир із темного кутка подивився на обвислу постать поручика й покрутив біля свого лоба пальцями, потім, продовжуючи перервану розмову, звернувся до Цацохи:
— От тобі й воля. Ні, брехня все це. Коли ти за робочих, так робочі тут і там — подай руку, й годі. А хочуть пани воювати — нехай собі хоч лобами б'ються. Ото буде справжня революція, а це — тільки щоб очі нашому братові замилити.
— Як, щоб самі пани бились? — здивувався Цацоха. — Не захочуть. У них, мабуть, і за границею як не кум, то сват, то чортові брат.
— За гроші вони й батька рідного загризуть.
— От буржуї прокляті! А що, коли б їх вивести, як ото пацюків виводять? Прожили б самі?
— Без пацюків же живуть, ще й краще! Добратися б тільки додому.
Доки вони вели розмову, із-за Фердінандового Носа виплив кований із блискучої сталі серп і, зачепившись гострими рогами за синій оксамит неба, повис над фронтом. Батареї одна по одній, тяжко відсапуючись, ніби вихаркували свої останні снаряди й поволі замовкали. Навіть кулемети, що гарчали ввесь час, замовкли по своїх лігвах. Срібне проміння, немов косий дощ, потяглося від молодика на долину й засвітило роси на траві.
У раптовій тиші, хоч у вухах усе ще дзвеніли постріли, відчулась якась тривога.
— Знову в атаку? — сердито буркнув Свир.
Телефоністи почали дзвонити у всі кінці.
— Батальйон, «Балта»! — кричав Цацоха. — Що за метушня? Ніякої метушні, — сказав він уже до Свира, — ідуть забирати поранених.
Свир визирнув із бліндажа. Декілька вогників попливло від окопів. Потім вогники, мов світлячки, розлетілися по долині. Де вони довше зупинялися, туди підходило ще дві постаті, підіймали із землі темний силует і несли до окопів. Окопи почали сповнюватися стогоном і зойками. В одному місці млосну тишу, заповітрену важким духом, раптом роздер крик:
— І мене, братці, я ще живий… Загибаю!..
І від цього крику ніби затьмарився чіткий профіль молодика, густіша стала ніч і чорніші стали маки, залляті кров'ю.
Хтось сказав по телефону, а Цацоха повторив, що Керенський усе ще сидить у бліндажі під Риндівським лісом і чекає на відновлення атаки. Поручик Туманов раптом обернувся і, ввесь смикаючись і блискаючи глибоко запалими очима, схопив трубку.
— Пункт главковерха… Да, да… скоріше. Пан міністр? Вас просять до себе солдати… Чуєте, сотні, тисячі солдатів. Чудове видовисько: без рук, без ніг, навіть без голів!.. Да, да, ти чуєш, капловухе опудало, Наполеон чебоксарський, на мітинг просять!.. Сердитесь? Задаремно! — Туманов брязнув трубкою об землю й закрутився в бліндажі, як спійманий у сильце птах. Цацоха усе ще вів розмову з піхотою, потім увесь напружився й притиснувся до трубки:
— Що, що?
— Наші лізуть із німецьких окопів… Німці добивають ранених прикладами… Вже в першій лінії… Що, що?
Розмова обірвалась, і в декількох місцях знову заклекотали кулемети. Земля за бліндажем застугоніла під тупотом сотень ніг. Волохаті силуети засновигали по спорожнілих було окопах і, буруючи, як льодолом повесні, з ревом ринулись по ходах сполучення назад.
— Німці, німці! — кричали вони.
— Давай артилерію!
