Цацошин приятель, кирпатий Свир, досі сидів в першій лінії і оскаженіло тицяв у кнопку апарата. Над ним стояв, суворо насупивши брови, поручик Туманов і ніби розтирав на зубах пісок:
— Ну що, скоро?
— Не чути. Це знову якийсь гад… Ось Цацоха!
У цей момент із Обринчевого лісу, що на лівому фланзі виступав клинцем, нагло заклекотав кулемет. На цьому крилі наша піхота вже була далеко за лісом, проте кулі, як із осиного гнізда, вилітали десь тут близько із-за кущів і тонко співали над окопами.
Усе, що було над землею, раптом скам'яніло. Декілька солдатів нагло похитнулись, один схопився за живіт, другий, ніби ловлячи осу, цапнув себе за око, і обидва разом покотилися на землю. Піхота нарешті зметикувала, отямилась і з усіх кінців панічно кинулася назад.
— Телефон! — закричав у нестямі Туманов.
— Миттю на лінію, опудало! — крикнув до захеканого Цацохи, в свою чергу, й Свир і знову затицав пальцем по кнопці.
— Таке, як навмисне, рвуть…
— Батарею скоріше, іроди! — ввесь зціпившись у пищик, кричав Туманов. — Наша піхота тікає, батарею…
Піхота, вириваючись із ходів сполучення, із окопів і вирв, гуртами в нестямі бігла на двоє воріт, пробитих у колючих дротах.
Артилерія нервово забухкала по тилу ворога, і в руські окопи ніби ввірвався ураган:
— А, так це так — без пострілу?
— Це так турки називається?
— Дурили, гади!
Солдати кричали, розмахували руками і стиснутими кулаками погрожували комусь у повітрі, а на воротях у той час, намагаючись скоріше вибігти за колючий дріт, ще більше забивали проходи.
Стратеги знають, що іноді одним влучним пострілом можна вирішити долю цілої операції. І німці, що мовчали цілу добу, нарешті зробили цей постріл із-за лісу з легкої батареї.
На воротях уже працювали і ліктями, і багнетами, як раптом на їхні голови раз за разом, як град, посипалися снаряди.
Пошматовані тіла солдатів ніби вибухали над проходами в колючому дроті й галасом вкрили долину.
На червоні маки, як з лантуха, сипалися люди. Вони, заточуючись, падаючи, знову підіймаючись, лізли, стрибали й котилися в зелену траву або тут же зависали на дротах. Маки дрижали під сонцем, спадали червоними плямами на сірі гімнастерки тих, що вже лежали, на ноги тих, що вже бігли повз свої дроти, плуталися у високих волошках, але, засліплені патьоками крові, не розбирали вже шляху.
— Ой, рятуйте, не бачу, братці! — чулося то тут, то там.
Між ними шугали кулі, підстрибували снаряди, а вони все кружляли по траві, натикалися на дроти й знову кричали:
— Братці, руські, ой, рятуйте!
І знову бігли, аж доки не зустрічалися з кулею і в червоних плямах падали в маки. Тепер вони й самі горіли проти сонця, як маки.
А над проходами рвались і рвались снаряди. Догори злітали кавалки живого м'яса, і в траву лізли нові каліки, щоб зостатися тут, між маками, навіки або напівживими упасти в свій окіп.
— Дорогу! Дайте дорогу! — все частіше викрикували санітари, проносячи окопами на рушницях поранених.
— Вона з ума нас зведе! — в нестямі кричав Туманов і мало не рвав на собі волосся. — Скоріше телефон!
Біля телефону стояла купка солдатів і, розмахуючи кулаками, теж кричала:
— Ви хочете, щоб нас, як курчат, забрали! Так ми й під лісом не зупинимось… Давай важку!
— Але ж там ще наші! — виправдувався Свир.
— Наші? Он вони на траві лежать, хіба не чуєш чи не бачиш?
Із трави все посилювався крик, стогін і плач. Свир нарешті крикнув:
— Єсть! «Варшава», «Варшава», буде говорити поручик… Нате…
— Це я, я, Туманов. Піхота тікає, резерви не пішли далі своєї першої лінії… Треба рятувати… Що? Не можна стріляти по піхоті? Я скоро збожеволію. Нічого не чути. Тут крах: назад повернулось не більше роти, а решта ще зосталася або там, або на траві між дротами. Турків і сліду немає, чуєте? Ми маємо справу з прусською гвардією! Треба намацати хоч їхню батарею…
У цей момент над самою головою Туманова блиснула блискавка, тріснуло повітря, і він разом із солдатами брязнув на землю. У хмарі їдкого диму враз у різні кінці затупотіли ноги, а коло телефону, плазуючи по землі, зостався з піхоти лише один солдат та Свир, який, зціпивши зуби, посунувся попід стінкою. Туманов усе ще з трубкою в руках лежав нерухомо на землі.
Коли снаряд тріснув, йому здалося, що він упав на землю без голови, але чомусь ще продовжував мислити: одна хвилинка — і кінець. Навіщо він сперечався з Забачтою, навіщо кінчав університет, вірив, що наука може боротися з війною? Один випадковий снаряд — і кінець. Зараз він переступить поріг великої таємниці… Стане перед Bеликим судією… Туманов дрібно задрижав. «Отче наш, іже єсі на небесі…» Далі він не міг згадати слів молитви, хоч читав її щоденно ще з дитинства. Сльози підступали йому до горла, і рука сама потяглася до очей. Туманов на мить зупинився, потім хутко обмацав голову. Що це, невже він тільки поранений? Здивовано обвів бліндаж: під стінкою сидів Свир і сердито дув на обсмалену руку, а сам він усе ще тримав у руці телефонну трубку. Так він живий, живий! Батарею, скоріше!
