— Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.
— Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?
— Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати — будь ласка. Тільки ми вже лякані.
— Хто вас підбурював? — допитувався Лец-Отаманів.
— Кажу ж, це нашої справи не стосується.
Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.
Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.
— Ви ганьбите нашу армію! — вигукнув Лец-Отаманів.
— По Савці й свитка, — відказав Кавуля, якого допитували останнім.
Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.
— Який же вирок?
У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: «Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…» Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:
— Розстріляти!
Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:
— А хто ж буде розстрілювати?
— Як хто? — роздратовано відказав Лец-Отаманів. — Козаки!
— А коли відмовляться?
— Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.
— А чому не ти?
— Може, сперечатись почнемо?
— Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче — нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.
— І тебе розстріляємо!
Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як «понєже» і «позаяк» і так уснащений згадками про «запорозькі традиції», що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді — хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.
Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.
Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.
— Чижик, що там балакають? — запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.
— А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.
— Цебто?
— Ніхто не захоче.
— А ти?
— Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.
— А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?
— Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.
— А таку бачив? — І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.
Чижик заклипав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:
— Пане сотнику, що завгодно — холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.
— Брешеш.
— От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?
— Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?
Чижик закивав головою.
— А давно вони з'явилися?
— Хто?
— Прокламації.
— А хіба я їх бачив? Що ви, пане сотнику, за дурня мене маєте — випитуєте й випитуєте. Ніяких прокламацій я не бачив і не знаю.
Лец-Отаманів налив склянку калганівки й одвів руку вбік.
— Ну, кажи, у кого бачив? Може, навіть знаєш, хто їх підкинув, тоді цілу кварту наллю.
Чижик подивився хворими кролячими очима на калганівку, потім на хиже, якесь загострене в кожній рисі сотникове обличчя і, весь ізсудомившись, пішов із купе, тихо кинувши:
— Не знаю.
— Ах ти ж…
І сотник, закінчивши крутою лайкою, із силою шпурнув у спину Чижикові склянку з калганівкою. Бурштинові струмочки поміж дріб'язків скла потекли по підлозі, а Чижик, увесь здригаючись, з мокрою спиною, немов побитий пес, подріботів за двері.
Було вже близько півночі, коли старшини всього дивізіону знову зійшлися на нараду. Справа з засудженими ускладнялась, як і гадав Рекало: козаки дивізіону категорично відмовилися виконати вирок, а серед старшин теж не знайшлося сміливих. Навіть колишній пристав Світлиця заперечливо крутив головою. Різками відшмагати, хоч на смерть забити, він погоджувався. Всі були певні, що це в крайньому разі виконає сотник Лец-Отаманів, але він загадково мовчав. Навіть чомусь посміхався про себе. В очах помітне було якесь нервове збудження, ніби перед сюрпризом, йому тільки відомим. Ад'ютант Кований нагадав про натяки Берези.
— Бунчужного треба теж заарештувати, — категорично сказав Лец-Отаманів. — І Кудрю, слюсаря! Мені здається, це вони каламутять дивізіон.
