— Безобразіє, — не переставала обурюватися Ніна Георгіївна. — Користаєтесь, що я беззахисна. Нечесно з вашого боку, славний лицарю!
Сотник огризнувся:
— Хто там буде згадувати про честь таких, як ми.
— Тоді задля чого ця комедія з судом? Одного поля ягоди!
— Не комедія, а застереження від отрути, дорога пані. Профілактика!
— Блаженні, хто вірить.
— Амінь!
— А коли комендантської сотні не буде в містечку?
— Я в цьому більше ніж упевнений.
— І ви повернетесь до ешелону, щоб підставити свого лоба під кулю? Дивуюсь, невже ви не бачите, що карта ваша бита? Нема вже потреби вертатись.
Лец-Отаманів заперечливо покрутив головою. Так може вчинити Забачта, Трюковський чи Кований — вони найманці, а він же хазяїн. Ні, карта ще не бита! Не вистачить своїх сил — закладемо себе чортові, дияволу, а свого доможемось. Інша справа, коли б його ненароком схопили більшовики, ну, тоді був би зневолений кінець… Лец-Отаманів відчув, як десь там, усередині, щось неприємно заскімлило, в голову почали пхатися зрадливі думки, їх обірвали постріли на станції. Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.
— Не розумію! — сказав він, знизавши плечима.
— Може, заколот? Може, селяни?..
— Не може бути, — але голос його задрижав. — Вернімось назад!
— Що ви?!
— Це, певне, ворожа розвідка.
— Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?
— Вистачить — ось карабін та ще браунінг. — Лец-Отаманів ляснув віжками коня.
— Тут десь має бути поворотка, казали.
— Я бачу, он далі.
Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.
Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.
— Ми заблудились! — сказала Ніна Георгіївна роздратовано.
— Не може цього бути. До містечка сім верст із гаком, значить, не менше десяти. Скоро вирине, — заспокоював сотник, сам розгублено озираючись довкола.
— Цього ще не вистачало!
З чорної небесної безодні почав тихо спадати пухнастий сніг, і з очей зникли навіть близькі обрії, що були до цього помітні.
Несподівано збоку, десь близько, загавкали, мов кулемет «шоша», собаки. Лец-Отаманів підвівся на санях і крізь сиву млу примітив ліворуч щось темне на снігу.
— Там внизу якийсь хутір.
— Може, погріємось і дорогу перевіримо, — сказала Ніна Георгіївна, вся здригаючись від холоду. — Я змерзла.
Лец-Отаманів зразу ж повернув коня через поле навпростець.
У балці лежав маєток біля круглого ставу, прибраного у похилі верби й круті береги. Такі ж верби в білому інеї, мов у парчі, схилилися з обох боків греблі, що вела до двору. Все це виглядало як у казці.
— Як тут хороше! — вирвалось навіть у збентеженої Ніни Георгіївни.
За містком показався темний будинок і декілька інших будівель. З будинку крізь щілини у віконницях пасмами виривалось світло й манило з холоду до теплої кімнати.
Добувшись до двору, Лец-Отаманів здивувався. Біля воріт якось хаотично стояли артилерійські запряжки, але тільки передки зі снарядними ящиками. Не важко було зрозуміти, що розбита батарея загубила не тільки обоз, а й свої гармати. У темноті біля коней порались якісь постаті, ввертаючи після кожного слова злу, роздратовану лайку. Над запряжками стовпами стояла пара, і на весь двір розносився їдкий припах кінського поту.
— У чім справа, панове, якої це частини?
Один брутально вилаявся, інший злісно перекривив: «Панове, панове», але Лец-Отаманів все-таки довідався, що це була легка батарея із загону «Запорозька Січ» і що години дві тому їх розбила Червона армія верст за десять звідсіля.
Видовище було жалюгідне. Розхристані козаки сідали на коней, щоб знову тікати далі під захистом темної ночі.
Ніна Георгіївна й собі обійшла майже всі запряжки. Зазирнула навіть до тачанки, що з кулеметом стояла осторонь.
У будинку, куди вони зайшли, був справжній розгардіяш.
На порозі вітальні зіткнулися із старшинами батареї, що, навантажені клунками харчів, прощалися з господарем. Високий, огрядний, із сивиною в чубі і з коротко підстриженою бородою, господар заклопотано тиснув їм руки і, озираючись назад, кидав:
— Машо, заспокойся, ну, заспокойся. Зараз і ми поїдемо.
Забачивши на шапці Лец-Отаманова білий султан, господар зразу визначив його чин у армії і щиро зрадів:
— Дуже приємно, дуже приємно. От бачиш, Машо, до нас іще гості завітали, а ти кажеш, що нас усі покинули. Ми тут, як на острові.
Маша, огрядна пані з мокрою хусткою біля очей, лежала в їдальні на канапі. На столі в безладді стояли недопиті пляшки старих вин і холодні страви.
Пані істерично хлипала і монотонно голосила:
— Боже, боже мій…
— Заспокойся, Машо! Боїться, щоб не захопили більшовики, — пояснив господар, запрошуючи присісти до столу. — Дістав із льоху найстаріші вина. Все одно думаю тікати.
— Куди?
— Та куди ж, як не за кордон: туди не дістануть.
— А хіба не можна зостатися на місці? — запитала Ніна Георгіївна.
