— Доки свої були — сидів. Мене мужики на руках носили, а цю зиму я ще віддав їм майже задарма десятин сто землі.
— Усю віддали?
— Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…
Пані, монотонно причитаючи «боже, боже мій…», вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.
— Ну, як же там батько Петлюра? — запитав господар, присівши до столу. — Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.
Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.
— Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.
Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: «А в Києві на риночку», «Приїхали три козаки», «Ой час, пора до куреня», «Із-за гори сніжок летить» — і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:
— Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.
Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.
— Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.
— А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?
— Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан — і покинули.
— А де він? — запитала поспішно Ніна Георгіївна.
— Стоїть біля воловні.
— Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.
Раптом під самим вікном луснули постріли: один, другий.
Всі перезирнулися, Лец-Отаманів і господар помітно зблідли, а пані в другій кімнаті знову забилася в істериці:
— Боже, боже… поїхали…
— Що це значить? — спитав Лец-Отаманів.
— Еге, що б воно? — проказав і господар. — Рушниць ніби ні в кого з челяді не було, а січовики вже виїхали.
Лец-Отаманів пополотнів ще більше. Дві пари очей дивилися на нього із запитанням і з надією. Він не витримав, схопив карабін і кинувся на ґанок. Ніна Георгіївна з якоюсь особливою цікавістю підбігла до вікна. Крізь розмальовані тонкими крижаними візерунками шибки вона не могла розібрати нічого і почала часто хукати на шибку. Почувся знову постріл.
Ніна Георгіївна захукала ще частіше. Лід темнів, сльозився, і вона вже побачила Лец-Отаманова, який, озираючись на всі боки, біг назад.
— Що там? — запитала Ніна Георгіївна, коли він переступив поріг.
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Поскакало двоє верхи на конях.
Ніна Георгіївна заметушилася і почала збиратися з таким виглядом, ніби поспішала додому.
— Скоріше треба до містечка. Я ж казала, це вже їхня розвідка!
— А куди вони поскакали? — спитав господар.
— До яру.
— О, там може ціла рота заховатись.
Ще раз перевіривши маршрут і прийнявши від господаря банку з варенням, вони за хвилину знову опинились у полі.
Пухкий сніг уже прикрив рівною пеленою всі дороги і стежки. Господар казав, що зараз мусила бути поворотка праворуч, але на снігу ніяких ознак такої поворотки не було.
— Яр мусить бути праворуч, — сказала Ніна Георгіївна, — їдьте навпростець!
— Спробуємо, — відповів Лец-Отаманів винувато.
Було вже близько третьої години ночі, і Ніна Георгіївна все більше дратувалась. Вона пробувала навіть підганяти коня. Кінь, трохи відпочивши в маєтку, летів полем з новою силою. Скорси саней щохвилини бились об груддя, і по цьому можна було судити, що вони вже женуть по ріллі. Лец-Отаманів, щоб розвіяти неспокійний настрій, що відчувався через втрачену путь, знову попробував обняти Ніну Георгіївну.
Ніна Георгіївна, вся заглиблена в якусь думку, роздратовано зняла його руку. Потім нетерпляче запитала:
— Ми довго ще будемо блукати?
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Ярок єсть, а байрака близько й сліду немає.
— Давайте тут перехопимось.
— А може, вернемось на хутір? Кімнату нам знайдуть, і…
— Повертайте, тут уже неглибоко, — перебила його Ніна Георгіївна владно. — А то ми так усю ніч проблукаємо.
Щодалі Лец-Отаманів усе більше підкорявся її волі і слухняно повернув коня просто на яр.
— Тепер же тримайтеся!
Але Ніна Георгіївна не встигла ще схопитися за поручні, як кінь раптом по самі вуха пірнув у сніг, голоблі підкинули сани догори, і вони обоє покотилися на дно глибокого яру. Слідом за ними вперекидь стрибали чемодан і банка з варенням.
