— Ваші Петлюри й Скоропадські тільки диктові танцюристи, яких смикають за вірьовочку то «хлібороби»[2], то Едуарди Едуардовичі, або й ті й другі разом. Чим ви перекриєте мого козирного туза? — І він викинув його на стіл. — Що, ваші королі хвости піджали? Навіть королі, не тільки гетьмани. Наші рудні, панове, належать акціонерному товариству. П'ятдесят один процент акцій тримають у своїх руках бельгійські капіталісти, сорок дев'ять — наші. Отак само і на залізницях, і на заводах. Так хто тут хазяїн: ваш ясновельможний пан гетьман чи витрішкуватий Едуард Едуардович? Акція, панове, господиня. Вона цариця над усіма царствами й государствами. От кому треба служити, пане сотник, а не гетьманові. Едуарди Едуардовичі нікому не подарують вкладених на Вкраїні капіталів. Зрозуміли? А то гадали, що досить оголосити самостійну державу, наставити кордони, як уже й хазяями стали. Дурниці! Тут треба не ставити, а, навпаки, навіть одвічні кордони скоріше ламати і йти купно на більшовиків, доки ця пошесть не перекинулася на весь світ, бо коли більшовики зберуться з силами, кришка буде і вашому гетьманові, і всім вашим націоналістичним мріям.
— Проти більшовиків і наставили кордонів, — сказав Кіт-Котенко, ображений на Сивокоза за глузування з нього. — Кордони тільки допомагають!
— Так, як ти оце допомагаєш мені на вістах. Чому ти королем перекрив дев'ятку? Боявся, що в мене не буде старшої? А грали б ми в одкриту, ти б цього не зробив. От тобі й допомагають кордони. Що, без одної зосталися, пане сотнику? Цілком логічно. А спасуй ви, я б запросив одкритись. Козаків треба кликати з Дону, Краснова, Мамонтова, їм допомагають англійці.
Кіт-Котенко Карпо Іванович цілком був згодний з Сивокозом, навіть більше — Сивокіз хоч і стояв за відновлення єдиної, неподільної Росії, але припускав і демократичну республіку, а він, Кіт-Котенко, вважав, що й обмеження монархії конституцією для Росії було не на часі. Для заспокоєння селянства, розбурханого війною, досить куценької аграрної реформи, досить обіцянки викупу в поміщиків частини землі і маленького кредиту. Цю програму почав проводити в життя гетьман Скоропадський. Навівши лад тут, на Україні, можна допомогти тоді й Росії відновити старі порядки. А такі, як Сивокіз, замість того щоб укріплювати гетьманську владу, підточують її. Мамонтови задарма не стануть клопотатись долею України, а зразу своїх начальників понаставляють. Ні, Сивокіз уже надто багато дозволяє собі. Донбасівські урядовці, здається, не мають права на екстериторіальність: вони теж давали заприсяжну обіцянку гетьманові.
— Прошу, панове, не забувати, — проговорив він ображеним тоном, — до якого підданства ви належите.
— Я не заприсягалася нікому, — повела плечима Марія Іванівна.
— Присягають силі, — авторитетно сказав Сивокіз, — а що тепер без німців буде вартий той гетьман? На вас же тільки фу — й нема!
— То ще бабуся надвоє ворожила, — огризнувся Кіт-Котенко, сам уже не вірячи своїм словам, але й погоджуватись із самовпевненим Сивокозом йому аж ніяк не хотілось. Ніколи не сподіваючись, що німецьке командування враз може покинути його самого, Кіт-Котенко за півроку встиг залити робітникам сала за шкуру і тепер кожну годину міг сподіватися на відплату. В його стані треба було або одягти овечу шкуру, або вчинити що-небудь таке, щоб цілком тероризувати робітників. Найкраще було б скористатися з тої ночі, коли шахтарі надумали обеззброїти німецьку команду. Але через боягузтво він цього не зробив, пропустив влучний момент. Почуваючи в Сивокозових словах якраз за це докір і намагаючись виправдатися, відказав:
— Ви гадаєте, що нас злякали? Помиляєтесь. І якщо й вони так гадають, — кинув він у бік шахти, — то це мені тільки на руку.
— Вони не гадають, а просто собі знають, що варта їх боїться. І ви досидитеся, доки і нас візьмуть за горло свої власні більшовики.
— А нас чому? — злякано опустив на стіл карти Пантелеймон Петрович. — Хіба ми що?
— Кадети. А по-їхньому — буржуї.
— Ніколи я кадетом не був! Меншовик не те ж саме, що кадет.
— Я не розумію, — здивувалася Марія Іванівна, — для чого відпустили німців? Їх легко було упросити залишитися. Я певна, що коли б доручили попросити дамам, вони б не відмовили. Це ж ґречний народ.
Технік Сивокіз, знаючи напевно, завдяки чому його дружина надіялася на таку ласку до себе з боку німецького командування, насупився і вже роздратовано сказав:
— Теж мені — непереможна армія! А дядьки женуть вилами та косами. Отак, пане сотник, і ви будете кивати п'ятами, як більшовики піднімуть на шахті голову.
— Ого, якби їх пустили в «Горнотруд»! А поки що наш верх, — сказав Пантелеймон Петрович.
Червоне й без того обличчя Кота-Котенка наливалося злою кров'ю. В маленьких карих очах, мов скалки на воді, почали схоплюватися іскорки. За картами він уже не стежив і кидав їх на стіл машинально:
— Коли ви не знаєте, то спитайте. Дядьки! Дві дивізії Червоної армії перейшли демаркаційну лінію. Та десятки партизанських загонів…
— Я ж і кажу — з вилами. І від них тікає тридцять чотири дивізії з найкращою військовою технікою.
