Від згаги після іржавих оселедців, якими вони повечеряли, Байда й сам мучився. Намацавши кухля, він пішов до діжки, але вона була порожня. Тепер йому захотілося пити вже нестерпуче. Вступивши в чуні й накинувши на плечі піджак, він з цеберкою вийшов до колодязя, що був у сусідньому завулкові, позаду його землянки. Надворі бралося на мороз. У небі миготіли золоті павучки. Напившись студеної води, з повною цеберкою він повертався назад, незграбно підтягуючи голі ноги в чунях, що їх гостро щипав холодний вітер.
Підходячи до землянки, Байда немало здивувався, побачивши у своєму віконці світло. Здивування його зросло ще більше, коли, спустивши на землю цеберку з водою, він намацав у кишені сірники. Другої коробки в хаті не залишалося. У голові майнула підозра, і він насторожився. Покинувши просто серед вулиці цеберку, Гордій Байда навшпиньки, хоч чуні й без цього ступали м'яко, як лапи ведмедя, підійшов ближче і, ховаючись за маленький хлівець, зазирнув до себе у вікно. На столі полохливо колихався жовтий язик каганця, освітлюючи сірі шинелі й жовті плями під папахами.
Чорні волохаті тіні повзали по стінах і кривій стелі, від чого вся хата схожа була на печеру, в якій біля вогню радилися розбійники. По шинелях і папахах Гордієві Байді нетрудно було догадатися, хто завітав до його хати.
Із темного кутка до світла виступила налякана постать Ілька. Розкуйовджена голова, розхристана сорочка і сонні ще очі нагадали Байді картину, що йому колись показував Клим і пояснював: «Це трус поліція робить».
«Що ж вони в мене знайдуть? — збентежено подумав Байда. Рушницю, відбиту Ільком у німців, він заховав у хлівці. — Десять наганів, які два дні тому привіз із Горлівки? Ага, пронюхали, значить. Ну нехай шукають». Він задерикувато посміхнувся і переступив на закляклих ногах.
Від розпарених у шинелях людей шибки у віконці зовсім запітніли, і тепер уже Байда бачив тільки силуети і чув змішані роздратовані голоси. Ілько, напевно, сам здивований, уперто викрикував:
— Вони ж ось спали… Я хіба знаю?
Голосу Харити він не міг розібрати, але, певно, й вона була щиро здивована, і, мабуть, гризлася від думки, що він, Байда, може скоро повернутися у хату і вскочити в лапи варті, як курка в борщ.
«Аякже! — посміхнувся знову про себе Байда. — Так я їм і дамся. Старий революціонер, що ви думаєте!»
Чути було, як гайдамаки шарпали ліжко, потім стіл, заглянули, напевно, і в шухлядку, бо хутко всі голови схилились над чимсь біля каганця. Деякий час було тихо, потім враз усі зареготали. Гордій Байда наморщив чоло. Здавалося, що в нього там нічого не могло бути такого веселого, але коли один протяг голос на зразок гугнявого дячка, він враз згадав про «Акафіст новоявленому угодникові Григорію Распутіну, казнокрадові новому».
Списаний Климом у когось ще за війни, акафіст цей валявся у трудовій розрахунковій книжці. Його тепер з насолодою, артистично і виконував один гайдамака. Гордій Байда хоч і закляк уже, хоч і був стурбований цими непрошеними гостями, проте не міг не посміхнутися, вслухаючись, як вичитував гайдамака:
— «Отче Григорію, новий угодниче сатанин.
Віри Христової огульнику, руської землі руйнувателю.
Жінок і дітей огидителю, того ради смерть сприявший.
Як віддячимо тобі, як восхвалимо тебе, оспіваємо тя, хіба тільки глаголяще тобі ще:
…Радуйся, розсудку царевого потьмарення. Радуйся, царицина насолода, радуйся, царівен розтління, радуйся, царевича розпутність.
Радуйся, Григорію, розпутниче великий!..»
Дослухавши до кінця акафіст, Гордій Байда єхидно проговорив:
— От і розберіться тепер, для кого ви стараєтесь.
Потім, злякавшись, що варта може кинутися шукати як не його, то хоч зброї до хлівця, він хутко юркнув у темний закапелок, дістав з бантини рушницю і, коли за запітнілими шибками захиталися тіні, перейшов на другий бік вулички, звідки непомітно можна було забігти хоч і на край селища.
Варта зробила так, як він гадав. Нічого не знайшовши в хаті, вона з шахтарською лампочкою в руках, притишено розмовляючи, обдивилась порожній хлівець і, напевно розчарована й роздратована, гримнула благенькими дверцями. Від холоду й хвилювання Гордій Байда починав уже цокотіти зубами. Гадаючи, що варта могла залишити засідку, він не міг наблизитися до вікна, в той же час його мучив страх за Ілька, якого могла забрати з собою варта.
Коли голоси поступово завмерли і темні силуети вийшли на майданчик проти освітленого вікна комітету, Гордій Байда нарахував тільки трьох гайдамаків, тоді як у хаті в нього було їх четверо. Могло трапитися, що один повів заарештованого Ілька до приміщення варти, якого за хатою не було видно, а могло бути, що четвертий десь чекає на нього.
