— Застебни шинель, йолопе!
Бунчужний зирнув униз і збентежено запахнувся полами.
— Я кілька разів стрельну…
Начальник варти, мабуть, уявив, як до кожного вікна в землянках припадуть допитливі, глузливі очі шахтарів, і злякався:
— Я тебе стрельну, манія! Ніяких пострілів! Ніг у вас немає? Одправ негайно телеграму.
Бунчужний забрав щойно написану телеграму до повітового старости і, шкрьобаючи взутими на босу ногу чобітьми, побіг до казарми.
Начальник варти, дратований нетерплячкою, залишившись сам у кабінеті, витяг з кобури наган і, знайшовши на стіні портрет Тараса Шевченка, почав тренуватися в націлюванні. За цією роботою і застав його начальник розшуку. Він був переполошений, а побачивши в руках начальника варти наган, направлений у смушеву шапку Тараса Шевченка, і зовсім розгубився.
Шахтарі вже бачили, що гетьман з його гайдамаками без німецьких багнетів не мав ніякої сили. Але на шахті все ще стирчала варта і лад залишався, як і за німецької окупації. Цьому треба було покласти край. Такої думки були й калинівські комуністи, але профспілка гірників зволікала із загальним страйком, хоч терпець у робітників міг урватися щодня. На Калинівській рудні справі допомогла сама ж державна варта.
Максим Мостовий повернувся до Калинівки і зразу ж скликав підпільний ревком.
— Нарешті, товариші, — сказав він, незвичайно збуджений, — рудничний комітет ухвалив загальний страйк в Донбасі!
— Додумались-таки! — сказав Семен Сухий.
— Примусили додуматись. Червона армія перейшла в наступ по всьому українському фронту!
— Ура! — закричав Гнат Убогий, схопившись на ноги. — Гили варту! Гили гетьмана!
— Я ще не все сказав. Утворена Реввійськрада України! Он що!
— Ну, значить, капут гетьманові!
— Так, уже проголошена радянська влада, і на чолі уряду — Ворошилов і Артем!
— Сьогодні ж по шапці варту!
— А тепер щодо варти. Рудничний комітет ставить тільки економічні вимоги. Більшовики з цим не згодні. Будемо вимагати негайного вигнання з шахти державної варти!
— Правильно!
— От і давайте обговоримо план. Я пропоную: перше — підняти загальний страйк проти повернення старого режиму, друге — страйк не припиняти, доки адміністрація шахти не погодиться на колективну умову, підписану товаришем Артемом, і третє — обеззброїти державну варту. Є ще які пропозиції? Нема? Тепер давайте визначимо страйковий комітет. Від ревкому, я вважаю, треба буде ввести Семена Сухого, Байду і третього…
— Конторника Погоду, — підказав Убогий.
— Правильно! Порядний хлопець і не з боязких.
— Або інженера Малахова.
— Іще краще! Наша людина.
— А на коли ж думають оголосити страйк? — спитав Семен.
— Поки що невідомо. В районному ревкомі чекають на умовну телеграму: «Книги распечатывай».
— Може, вони розпечатуватимуть ще місяць?
— Тоді й без них обійдемося. Зброю привіз Байда?
— Привіз десять револьверів. Що, їх роздати зараз чи заховати?
— А чого ж, чекати, доки варта витрусить?
— Побоїться. Вона тепер ходить, як скупана в мертвій воді.
— А ще які новини, вояки? — І Убогий, і Сухий розуміли, що Мостовий натякає на невдалу операцію з обеззброєнням німців, і винувато опустили голови.
— Маруся-лампова одержала писульку від Клима.
— Що пише?
— Я ось переписав, — сказав Семен Сухий, дістаючи клаптик паперу. — Нам це як прокламація. «Люба Марусино! — ну, це безпартійні чувства. — Зовсім не маю уяви, що там діється у вас на шахті. Стороною чув, що німецькі окупанти та гайдамаки знущаються над робітниками, які повірили меншовикам і есерам і залишилися вдома. Може, хоч тебе не чіпали ці наймити світового капіталу. Ну, тепер уже недовго залишилось знущатись катам над пролетаріатом Донбасу. Не сьогодні-завтра ми прийдемо визволяти його з пазурів світових хищників, буржуїв і саботажників. Бережіть, не давайте руйнувати шахт, ми повернемось!..» Ну, тут далі про те, що його призначили політруком роти, і різні сімейні справи. Виходить, правда, — Клим теж пише, що хутко додому приїде.
Близько півночі Гордій Байда прокинувся від тяжкого сну. Щойно він заснув, як до нього з'явився, як живий, Гирич і почав дорікати йому, що він не зумів обеззброїти німців.
«Не зумів, — погоджувався Байда, важко зітхаючи. — І тебе підвів, і Кіндрата, і Лі. Ну, ці вже виходились».
«І з гайдамаками й досі панькаетесь».
«Панькаємось!»
«Чого ви потураєте їм? По селах і по містах женуть їх утришия».
— Того ж вони такі й смирні стали. Нам уже й газетку свою не важко пронести. А Ілько мій так під самим носом у варти читає людям більшовицьку агітацію. Скажу тобі по правді, мало хлопця не збили куці з пуття, а побачив, куди вони гнуть, і за розум узявся.
Перевертаючись з боку на бік, Байда почув, що Ілько якось важко дихає.
«Чи не захворів ще? — І в ньому прокинулась батьківська тривога. — А може, від тих клятих оселедців?»
