Партизани з наганами і з бомбами в руках стали, як вартові, біля кожних дверей, а за вікнами ще по двоє з гвинтівками. Двері, виявилось, не були замкнуті, а тому у всі купе вдерлись майже одночасно. Одночасно почулась і команда: «Руки догори!» Потім на різні лади сонне бурмотіння, лайка, крики, брязк шибок, у які партизани викидали зброю, одяг, документи.
У п'ятому купе на одній канапі спав офіцер, а на другій якась молода жінка. У офіцера був світлий чуб і пухнасті біляві вуса. Байда перш за все схопив наган і козацьку шаблю й викинув їх у коридор. Від гуркоту офіцер прокинувся, а побачивши цивільну людину, різко викрикнув:
— Що тобі треба? — В сутінках він, певне, не помітив наведеного йому в голову нагана. — Пшов!
— Мабуть, разом підемо! — відказав Байда спокійно. — Ану вставайте, ваше високоблагородіє, та хутко! — По погонах на кітелі він уже зрозумів, що перед ним козачий осавул. Осавул смикнувся за револьвером. — Там уже його нема! Ви краще пошукайте, де ваші документи.
— Товаришу командире, — гукнув один партизан, — урядника впізнали. Це той самий ескадрон, що приїздив усмиряти Калинівку.
Коридором уже проходили в одній білизні пасажири з інших купе. В потилицю їм дивилися дула револьверів.
— Ну, й тобі пора! — сказав Байда й висмикнув осавула із постелі…
Із вагонів партизани вже виводили коней, виносили сідла, а на землі перед кожним вагоном лежали розкидана зброя, гімнастерки, чоботи. У двох місцях луснули постріли, які приглушили короткі крики.
Машиніст сидів блідий, губа йому відвисла, як у старої шкапи, а кочегар навпаки, істерично вигукував: «Ну й здорово! Ну й здорово!» Партизани вже знімали з плечей козацькі погони і по черзі визирали то в один бік, то в другий.
— Ну, папашо, повели вже твого генерала до лісу.
— Він такий мій, як і твій! — огризнувся машиніст. — Проклята служба!
— Молодці, всі двері взяли на клямки. Тепер кукурікатимуть козаченьки аж до станції. Рушай, папашо! Тільки не поспішай і на нас не сердься. Могли ж підірвати увесь ешелон, і ти б уже був аж на тому світі.
— Однаково лиха не минувати!
— Ну а мені перед ними не можна вдруге ставати, — сказав кочегар. — Іду з вами, хлопці! Приймете Григора, що бремсберг зіпсував на шахті за німців?
— Так це ти? Ходім до Байди!
Поїзд рвонув і помчав до другої станції з замкнутими у вагонах козаками.
Виглядаючи весь час червоних з півночі, рубанівці зовсім не помітили, як з протилежного боку в село тюпцем в'їхала кінна розвідка, проскакала через майдан і зупинилася біля кооперативної крамниці. Першим побачив верхівців хлопчик, що спускався з терикона, мов із снігової гори, на своїх штанцях. Він і дав знати нагору. Ошелешені звісткою і прибиті думкою про можливе нове лихо, люди з терикона, з естакади і звідусіль сипались униз, мов здуте вітром листя восени. Трудніше всіх було спускатися Микиті на своїй милиці, але й він, ризикуючи зламати собі шию, не відставав від інших.
Вершники, рослі, засмаглі, але вимучені самі й на вимучених конях, були одягнені хто в шинелю, хто в піджачок. Відзнак теж ніяких не мали ні на шапках, ні на одежі. Люди, що збігалися до кооперативної крамниці, губилися в здогадках, а тому трималися осторонь.
— Червоні проїздили? — запитав вершник, наморщивши під чубом чоло.
— Які червоні? Фронт ще аж під Авдіївкою ніби! — відповідав Микита. Покалічений на війні, він умів ховатися за свої милиці від розвідок, якого б кольору вони не були. Як людина, що бувала аж у Карпатах, він, коли треба було, вмів і побалакати. Микита був ніби постійним парламентером від села Рубанівки, в якому жили переважно шахтарі.
— А ви з яких будете?
— Багато знатимеш, рано посивієш. А білі давно були?
Микита зітхнув, хоч це було й не дипломатично:
— Чекаємо. У Юр'ївці ніби сила їх.
Вершник пильніше придивився до Микити:
— Чекаєте? Зі страхом і трепетом?
Питання було поставлено так, що навіть Микита зі своїми здібностями не знайшовся, як відповісти.
— Ми що ж, ми, конєшно. Як всі, так і ми… — Він заплутався і збентежено закліпав очима.
За годину по цьому в Рубанівку на підводах в'їхав Калинівський партизанський загін. Вела його та ж сама розвідка, але на шапках красувалися вже червоні стрічки. Ними цвіли шапки всіх партизанів, ніби серед поля червоний мак. Попереду на коні їхав обвішаний зброєю Гордій Байда; він був стомлений, проте бронзове від степових вітрів обличчя, сонцем напоєні очі і кулеметна стрічка навхрест надавали йому вигляду богатиря, особливо коли поруч, як і зараз, їхали присадкуватий Гриць Духота і дрібненький учитель Безуглий. Позаду них цокала підковами розвідка в чотири ряди. Василь Моренко, у якого чуб закривав усе чоло, вів перед. Герасько і Ілько сиділи на першій підводі з кулеметом і гоноровито трималися за жердинку з червоним кумачем.
Позаду валки їхав ще один кулемет на тачанці. Поруч з ним сидів бронзовий і розніжений сонцем Люй Лі. Кіндрат своїми шкапами все ще возив динаміт і Гната Убогого, який уже видужував від тифу. З ними сиділа у стьобаній ватянці Маруся.
