При розподілі квартир'єрами помешкань для загону Микита, що ніяк не міг уяснити масті розвідки, одчайдушно відбивався, як інвалід, від постою, але в його чепурненькій хатці все-таки опреділили стояти команді розвідників. Почувши тепер, що приїхав Байда, він, викручуючи милицею в землі дучки, поспішав на майдан, щоб перетягти до себе на постій самого командира. Гордій Байда, якого він побачив оточеним шахтарями (на майдан збіглась уже мало не вся Рубанівка), був надто суворий і серйозний з вигляду. Микита навіть сторопів і тут же відмовився від своєї витівки. Проте з командиром йому довелося познайомитись і без цього. Щойно він підійшов, як на нього почали показувати пальцями:
— Він краще за нас знає: аж у Карпатах був.
Але Байда й сам уже звернув увагу на Микиту. Побачивши людину на милиці, він ніби навіть зрадів і простудженим голосом запитав:
— Маєш час?
— Тепер нам нікуди його дівати, — відповів Микита й кивнув на шахту, що лежала край села, розпластавши чорні крила, мов забитий ворон.
— А хочеш бути повішеним?
— Аби тільки не за ноги — обірветься дерев'янка, ще голову наб'ю.
— Прийдеш до штабу — побалакаєм.
Скалічений Микита міг добре прислужитися для розвідки. Крім того, Гордій Байда хотів довідатися про підступи до Юр'ївки, яку він хоч і знав, але мало.
Ось уже більше тижня, як ганяються за його загоном білі, намагаючись загнати в суточки між фронтом і залізницею, по якій повзали бронепоїзди. Певні, що партизани, уникаючи цієї пастки, будуть посуватися на схід, вони зовсім мало дбали за протилежний напрямок. З цього й вирішив скористатися Байда і вдарити на Юр'ївку, де були скупчені білогвардійські штаби.
— Ти добре там знаєш балки та яри?
Микита, гордий, що може прислужитися самому Байді, метушливо тупцював довкола стола, на якому лежала потерта «Карта железных дорог Европейской России».
— Де тут Юр'ївка?
Гордій Байда ткнув пальцем і закрив ним не тільки Юр'ївку, а й Бахмут, хоч між ними й лежало біля ста верст. Безуглий мовчки ткнув пальцем у крапку. Микита втупився очима в цю крапку і почав підводити до неї партизанів з усіх боків.
— От у Карпатах, бувало, сидиш унизу, гульк, а німці вже над головою, так ми що тоді…
— Не про Карпати й не про німців, про Юр'ївку мені кажи! — починав дратуватися Байда. — Знаєш, де стоять їхні застави, кулемети, які там частини, як краще підійти? Бував тепер на заводі?
— Та які б там не були частини, тільки скажи хлопцям, що там офіцери добра навезли…
Гордій Байда відірвався від карти, здивовано глянув на нього й затарабанив пальцем по столу. Микита захвилювався. Байда, мабуть, чекав від нього не такої поради, не такої допомоги, а він уже бачив, що практика Карпатського походу нічим тут прислужитися не може. І сам він з одною ногою теж, мабуть, нікому не потрібний. Байда сидів похнюплений. Микиті стало тоскно.
— Дай коня! — якось з одчаєм сказав він.
— Навіщо тобі кінь?
— Піду в розвідку. Я людина калічна: мені не страшно й у самі зуби їм влізти.
Байда відповів не зразу. Тримаючись за кінець довгого вуса, він пригадував у Юр'ївці рівні вулиці, або, як там вони звалися, лінії, околиці заводу, слобідку, базарний майдан, ставок і поступово склав уже собі план. Коли б тільки він удався (Байда поворушив посмішкою вуси), білі довго пам'ятали б цей рейд. Помітивши Микитин настрій, він уже без вагання погодився з його пропозицією. Другу розвідку Байда вирішив послати на станцію Іловайську, підірвати динамітом колію, щоб не пустити собі в тил ворожого бронепоїзда.
— А за барахольство у мене суд короткий. — І він ляпнув рукою по кобурі нагана. — Про нову жизнь треба думати, про всіх пролетарів, а не про барахло!
Микита винувато скривився і зітхнув з полегшенням на всі груди, тільки аж коли виприснув з-під Байдиного докірливого погляду.
На майдані заходив вечір. Попід шахтними будівлями стояли черідкою підводи. Коні з розпущеними на хомутах супонями й послабленими черезсідельниками все-таки залишалися запряженими, готовими кожну хвилину винести загін із села і глухими дорогами перекинути його куди завгодно. Щойно скінчився мітинг, і люди від трьох ящиків, з яких промовляв Гриць Духота, гомінкими потоками розтікалися в різні кінці. Купками, оточені рубанівцями, ходили партизани. Окремо стояв гурт жінок; серед них про щось запально говорила молода дівчина з круглими сірими очима. Микита зупинився й собі. Дівчата дивилися на неї заздрими очима; жінки слухали поблажливо, а то й скептично:
— Хіба це бабська справа?
— А як баба, так не може бути й командиром? Товариш Ленін сказав, що і куховарка мусить уміти правити державою.
— То ж, може, коли куховарка письменна, а в нас і чоловіки тільки хрестики ставлять на списках.
— Панам з хрестиками легше жилося, а радянська влада в хрестики не вірить, хоче, щоб усі були письменні.
