— От і молодчина! — В голосі Байди почувалися нотки гордощів, що тепер і з другого сина вийде справжній червоногвардієць. Колись, розмовляючи з Мостовим про Ворошилова з луганського заводу, що тепер командував цілою Донецькою армією, він подумав про себе: «А що, якби взяти синів за руки, привести до Ворошилова й сказати: „Дивися, товаришу Ворошилов, яких я тобі викохав червоних гвардійців, тепер доводь їх до точки“». Його мрія зараз оберталась на дійсність. Він був певний, що про старшого уже й у Москві чули. Незабаром почують і про молодшого, — і ще раз прошепотів до Ілька: — Смерті треба сміливо дивитися у вічі.
Попереду, серед темної ночі, ніби вихопився осяяний клубок і розтанув. Байда подав знак, і всі припали до землі. Ілько теж упав і біля вуха почув батьків шепіт:
— Лізь за мною!
Вони, затаївши подих, плазом почали скрадатися в тому напрямі, де ніби прохопилося світло від захованого вогню. Поруч з ними повз Гарасько, потім його не стало, а повз уже ніби Микита, а може, Омелян. Звиклі рачкувати у вибоях, вони робили це легко, спритно і хутко. Потім раптом кущ, на який вони простували, засвітився всередині. Тоді всі побачили солдатів, які схилилися над сірником, обступаючи собою вогник і від вітру, і від чужого ока.
Це був найзручніший момент.
Байда звівся з землі і, мов ведмідь на мисливця, розставивши руки, безшумно посунув на купу солдатів. За ним зірвалася решта. Микита рифою на дерев'янці стукнув об цеглину і сторожа враз скинулась, але Гордій Байда всією своєю вагою уже обрушився на неї. Ілько з розгону об когось ударився, потім почув, як хтось перестрибнув через нього і клацнув затвором. Він покотився по землі і вчепився в чобіт. Поруч упав солдат, а Ілька по спині боляче стукнула гвинтівка і теж упала на землю. На солдата, мов рябець, налетів Микита і почав товкти його по голові своєю дерев'янкою. Солдат закричав. Він своїм криком ніби дозволив порушити тишу й іншим. Тепер уже викрикували, сопіли й харчали в різних місцях. Ілько схопився й побіг до купи, в якій вовтузилося декілька чоловік. Хтось, намагаючись вивернутися, сопів, мов ковальський міх, верхні падали з купи на землю й знову насідали на спіднього. Вони плутались у шинелях. У Ілька в руках була гвинтівка. Забувши про багнет, він обернув її прикладом вперед і почав ним гамселити верхніх по головах.
— А так їх, так! — почув він батьків голос. — А цих я й сам! — І, вивернувшися зісподу, Байда схопив за горлянку ближчого. — Здорові, іроди!
Застава була зайнята без пострілу. Тепер партизани можуть упасти білим як сніг на голову.
Гордій Байда поділив усіх партизанів на два загони. Забравши з собою чоловік сорок, він швидким кроком повів їх за собою. Слідом за ним тягли кулемет. Ілько, все ще схвильований від щойно пережитої боротьби, намагався триматися батька. Показалися перші хатки. Де-не-де в них блимали підсліпуваті каганці.
Загін, скрадаючись поміж хатками, поміж парканами, темними завулками втягався в село. На вулицях не видно було жодної душі. Обивателі, налякані наказом, що «…кожен громадянин, який вийде на вулицю, буде заарештований», ховалися за щільно зачиненими віконницями. Всім було відомо, що після арешту живим ще ніхто не залишався.
Що ближче до центру, то довшою черідкою розтягалися партизани. Потім вуличка розвернулася, напевно, в широкий майдан. Посередині горіло вогнище, й біля нього топтався вартовий. Рожеве світло від вогню освітлювало якісь металеві козирки, з них висувались довгі труби, поруч стояли важкі скрині на колесах. Помітивши поставлені на орчики дишла, Ілько догадався, що це була батарея. Партизани обходили її, крадучись попід крамницями з обох боків. До майдану, мабуть, прилягала бруківка. По ній деренчав військовий віз. У хвості черідки хтось голосно заговорив, напевно, партизани зіткнулися з солдатами. Гордій Байда, зачувши балачку, враз вихопив ручну гранату і, крикнувши на все горло «ура!», шпурнув її до батареї. В ту ж хвилину «ура!» розтяло нічну тишу до самого кінця села, а за ним вогняними стовпами в небо, потрясаючи громом ніч, вибухнули гранати і ніби розрізали село надвоє.
— Кулемет, кулемет сюди! — кричав попереду Байда.
— Та, та, моя стріляє, — пролепетав Люй Лі.
Перед Ільковим носом заторохтіли коліщата по камінцях, а за хвилину кулемет уже захлинався на бруківці. На освітленому гранатами майдані Ілько побачив, як оглушений вартовий, здутий вибухами, метнувся кудись за батарею. Партизани не переставали кричати «ура!». Схопившись тепер за гвинтівки, вони вже наповнили тишу тріскотнею пострілів.
У вікнах довкола майдану замиготіли каганці, на дворах, панічно вигукуючи, заметушилися солдати, декілька вже вихопилося на майдані і, стріляючи навмання, бігли, самі, мабуть, не знаючи куди. Хтось, напевне, вже зустрівся з кулею і стогнав. Байда знову вихопив гранату, і вона роздерла темряву серед гармат, де вже злякано хропли коні. Стрілянина збільшувалась. Вона знялась уже і в інших кінцях села.
