Свої заняття йог проводив у спортивній залі однієї старої школи Сан-Франциско. Лєна прочекала все заняття в коридорі, а коли нарешті послідовники східних учень почали збиратися, підійшла до йога і прямо запитала:
— Скажіть, а ви вмієте літати?
Йог спокійно відповів:
— Умію.
— О, я вас шукала! Скажіть, а як це робиться?
— Чого тобі по землі не ходиться?
Лєна присіла до йога на підлогу. Вона мала так багато йому сказати.
— По землі мені ходиться добре, ходилося і буде ходитися. Я на фізкультурному факультеті вчуся, валеологією займаюся. Ну, це так, ліричний відступ. Але мені здається, я знаю людину, жінку, яка вміє літати. По-справжньому.
— І що ти від мене хочеш?
— Хочу запитати, чи це можливо — літати. Чи, може, в мене з головою не все гаразд. Я за свою голову дуже переживаю.
Йог розпластався на підлозі в позі мерця. Це коли просто лягаєш, сповільнюєш дихання й уявляєш себе померлим. Тоді, кажуть, стає дуже добре, земні проблеми втрачають свій маленький земний сенс.
— Ви слухаєте мене? — допитувалася Лєна у «мерця». — Мені це дуже важливо.
— Не чув, щоб у нашому місті були інші йоги. Я про них знав би.
— А я й не казала, що вона йог. Ну, тобто я не знаю, чи вона йог. Я її не бачила. Може, вона самоучка якась, випадково навчилась. Як думаєте, таке можливе?
— Ні. Треба довго вчитися.
— Як довго?
— Життів десять-дванадцять.
— А що треба робити? Як вчитися?
— Йогою займатися.
— А без йоги ніяк не злетіти?
— Ніяк.
Йог встав. Він був на дві голови за неї вищий, кремезний. Не симпатичний, швидше на вовка подібний, похмурий, насуплений, погляд непривітний, але щось у цій непривітності Лєну приваблювало.
«Я тоді подумала, — зізнавалася пізніше Лєна, — а що, як він моя доля? Аж підскочила, розпрямила на собі джинсову спідницю і розпушила рукою волосся, сподіваючись надати йому, не митому вже другий тиждень, невимушеної форми».
— Тебе як звати? — спитав йог.
— Лєна, — проговорила вона, широко усміхаючись.
«Я взагалі-то усміхалася дуже рідко, мені посмішка ніколи не личила. Я маю завеликі зуби, і вони деколи не вміщаються в роті. Тому за кожної зручної нагоди я, навпаки, корчу задуману фізіономію, так ніби цієї миті вирішую, яким шляхом піти: шляхом праведного мученика чи шляхом гордого і нескореного Прометея».
Отже, Лєна не втрималася і показала йогові увесь ряд своїх врізнобіч настовбурчених зубів.
— Мене звати Лєна. А вас?
— Павло.
— Приємно познайомитись.
Йог Павло одягнув светр. Його вірні послідовники вже давно порозходилися, і він, судячи з усього, теж хотів піти.
— Почекайте на мене! Куди ви так спішите?!
— Я ніколи не спішу.
— А я, чесно, завжди. І завжди запізнююсь.
— Це велика помилка.
Лєна запропонувала піти в «Золоту рибку»:
— Вип’ємо чогось. Я пригощаю.
— Що таке золота рибка?
Усі в місті знали «Золоту рибку», а йог не знав. Це Лєну насторожило, навіть більше, засмутило. Вона остерігалася людей, які принципово не п’ють алкоголь. По-перше, такі люди страшенно нудні, казала вона, по-друге, гнилуваті, на них не можна покластися.
— Там наливають найдешевше в місті пиво. Ну, згадайте! Ви знаєте! «Золота рибка» називається.
— Не знаю. Я не вживаю алкоголь.
Лєна розчаровано зітхнула:
— Тоді я вам покажу.
На диво, йог Павло не пручався. В «Золотій рибці» замовив яблучний сік. Лєна замовила пиво і, поки його несли, закинула ногу на ногу. Це був останній відомий їй прийом зваблення, але йог ніяк на нього не відреагував.
— То ви справді вмієте літати? — спитала Лєна.
— Не вмію.
— А чого тоді сказали, що вмієте?
— Я думав, ти маєш на увазі медитацію.
— Я говорю завжди те, що маю на увазі. Якби мене цікавила медитація, я б так і сказала. Але літати і медитувати — це різні речі, хіба ні?
— Ні.
Лєна знову безпорадно зітхнула. Йог Павло починав її дратувати.
— То ви думаєте, що літати фізично неможливо?
— Чого ж, можливо. Але навіщо?
— Як навіщо? Щоб літати!
— Людина може набагато більше. Літати — це так, розвага.
— А що може бути ще більше?
Йог мовчки стенув плечима. «Коли хтось промовисто мовчить, — пізніше писала Лєна, — це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так».
— Є одна жінка, пане йог, — сказала Лєна. — Вона, здається, вміє літати. І допомагає людям, які опинилися в критичній ситуації. Прилітає раптово і рятує їх. Як у кіно, чесне слово.
— І що?
— Нічого. Я сподівалася, що ви щось про неї знаєте.
— Ні. Я нічого не знаю.
— І не можете сказати, де вона цього навчилася?
— Не можу. Мене такі речі не цікавлять. Це дилетантство.
Лєна зірвалася:
— А ви такий професіонал! Що ви зробили? Вона людям допомагає, а ви?
— Хто сказав, що людям потрібно допомагати?
— Деяким потрібно!
Лєна розридалася від розпачу, хоча потім казала, що плакала, бо пиво не туди пішло. Лєну можна було зрозуміти. Її пошуки чудесного закінчувалися крахом.
Йог Павло підкликав офіціантку і розрахувався за свій сік.
— Ну й до побачення! — крізь сльози сказала Лєна.
— Навряд чи, — відповів йог і розчинився в накурених сутінках сансари.
Офіціантка «Золотої рибки» наступного дня вранці розповідала своїй подрузі:
