— Я ніколи не бачила, щоб дівчина сама так наклюкалася. Її хлопець кинув, я його бачила, нічого особливого. А дівці дах знесло по повній програмі. Розбила сім кухлів, перевернула два столи, бармена нашого обізвала імпотентом, хоча це неправда. І постійно при цьому завивала: «Ну, покажися мені один раз! Покажися хоч разо-о-о-очок!» До кого вона зверталася і кого хотіла побачити, не уявляю.
8
Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике
Часи змінюються, казала Лєна, але ніколи так, як ми цього хочемо. Тому важливо змінюватися самим. Начхати на час і змінюватися, щоб час самовільно не втрутився і не поробив із нас чудовиськ.
Сан-Франциско змінилося, стало багатшим і красивішим. Тут відкрилося декілька великих супермаркетів секонд-хенду на вагу, і всі перекинулися туди. Базари раптом спорожніли. Люди воліли купувати поношені речі з Європи, аніж нові — з Китаю. Це був добрий знак, тішилася Лєна. Місто відразу стало європейським. На кожному кроці висіли реклами «Одяг з Європи», «Дешевий одяг з Європи», «Стильний одяг з Європи». Європа заходила сюди непомітно, але впевнено. На вулицях Сан-Франциско все частіше траплялися люди, одягнені не так, як решта. Особливо багато поз’являлося шаликів на шиях, різнобарвних і яскравих. Лєнина шафа теж тріщала від шаликів, на гривню можна було придбати цілу колекцію, і вона скуповувала їх за ці гривні всюди, де могла. Іноді вдавалося два шалики купити, а два вкрасти. Лєна й на шию по два зав’язувала, казала, що так безпечніше почувається.
«Європейський» одяг, щоправда, немилосердно смердів хімікатами, якими задля дезінфекції обробляли завезений секонд-хенд, і всі люди смерділи цими хімікатами, і всі квартири, і все місто. Нічого страшного, казала Лєна, дезінфекція нам не зашкодить.
Старий центр сяк-так підрихтували, а базар, на якому колись торгувала своєю совістю місцева інтелігенція, став сувенірним. Інтелігенція повернулася туди, де їй, власне, й було місце, — в глибоке підпілля. До Сан-Франциско почали заїжджатися туристи, багато — з американського міста-побратима. Вдень вони прочісували сувенірний базар, а ввечері, наминаючи український борщ і сибірські пельмені в найдорожчому ресторані Сан-Франциско, казали: «А все-таки якась подібність є».
В університеті Лєна майже не з’являлася, і через це її відрахували з правом поновлення, якщо вона раптом знову візьметься за розум. Але за розум Лєна братися не думала.
— Поїду звідси, — впевнено казала вона своїй сусідці по гуртожитській кімнаті Василині. — Подамся в навколосвітню подорож. На Європу подивлюся, а потім поїду в Латинську Америку. Мене дуже цікавить ця частина світу. Недавно снився Парагвай і два гіпопотами.
— І що ти там робитимеш?
— Що випаде. Мені багато не треба.
— Українські жінки за кордоном займаються проституцією, — випалювала Василина.
— А що в цьому поганого? — винятково щоб її позлити, відповідала Лєна. — Тут ми хіба не проститутки?
— Не проститутки, — гаряче заперечувала Василина, і щодо себе вона, без сумніву, мала рацію.
Щоб поїхати у навколосвітню подорож, Лєні треба було спершу оформити закордонний паспорт. Зробити це швидко вона не могла, бо українського паспорта, необхідного, щоб оформити закордонний, теж не мала. Казала, що загубила, хоча працівниця паспортного столу пізніше заприсягнулась, що Лєна ніколи й не замовляла паспорта.
Кожного разу Лєна мусила півроку чекати й не мала чим зайнятися. Думала. Але думати довго не довелося, заняття саме її знайшло.
Лєна побачила розклеєне на інформаційних стовпах оголошення, в якому невідома особа приймала безпритульних собак по гривні за морду. Так усе почалося. Лєна відразу вирішила, що собак збирають із благородною метою їх порятунку. Щоб помістити у притулок, про який говорилося вже давно, але до справи не доходило за браком коштів і волонтерів. Лєна думала, що його організатори тепер діяли в такий недолугий спосіб.
Безпритульних тварин у Сан-Франциско справді було багато, від десяти до тридцяти тисяч, залежно від пори року. Собаки і коти найрізноманітніших порід, а найчастіше — безпородні. Вони виростали чомусь усе одно дуже великими, деколи були добрими і лагідними, деколи дикими й агресивними, деколи навіть скаженими. Люди їх боялися і нарікали на них. Добросердечні, часто несповна розуму двірнички їх підгодовували і переховували в себе в квартирах напередодні планового вилову. Плановий вилов проводили тричі на рік, зазвичай серед глухої ночі, щоб мешканці міста, які тоді мирно спали в теплих ліжках, не чули розпачливого завивання і моторошного гавкоту. Собак, уже мертвих, вивозили на міський смітник і скидали у спеціально вириту для них скраю траншею.
