Земля яка тепла… Босими – бо після гонитви з Прилука у мене порвалися мої зручні босоніжки, а вдягати інші не хотілося, бо вони були на підборах – підошвами відчувала м’яку теплу траву, але це не зменшало тривоги, а чомусь навіть звеличувало її. Мабуть, щось подібне тиснуло серця й інших – Кіцісько, Василько і Каленик мовчки сиділи на лавці, і вирази їхніх облич та морди вже не показували ранішньої сили…
Раптом з-за колію донісся гортанний стогін, який перейшов у хрип. Кіт кинувся на звуки, я – за ним.
На колії, не в змозі перебратися через рейки, лежав павич Смерті; як зламане віяло, під ненатуральним до тіла кутом, напіврозкритий, здригався його сяючий хвіст. Очі пташки були наполовину заволочені білою плівкою.
Побачивши нас, пташка щось прохрипіла.
– Він каже, що Смерть не прийде ввечері, бо мніго коріння лізе. Каже, що білі товсті загострені коріння лізуть з землі. Їх треба як хутчій виривати, однак ні в якому разі не можна скльовувати, – переклав для мене кіт.
Пташка засовала лапами, спробувала змахнути крилами.
– Він каже, що більше не може.
Конвульсії перестали, плівка до кінця затягла очі, прекрасні фарби оперення згасли – пташка стала нежива.
– Алко, де ти? – стурбована Лена вибігла на колій. – Ідемо хутчій! – вона кинула стурбований позирк на мертвого птаха, але, очевидно, була поглиблена в інші турботи, то ніяк не прореагувала. – Толя кличе.
Покинувши павича, якому більше ніхто не міг допомогти, за кілька хвилин ми були біля горіха, де Толя з Сашкою Бриштгелем видобували з землі старовинну реліквію.
– Земля стала грітися, – зустрів мене Толік. – Що більше глибшаємо ямку – то теплій, а навіть гарячій.
– А до кісток докопалися?
– Поки ні. Але гріється не від них, джерело тепла десь в іншому місці. От пощупай сама.
Я стала на коліна на краю вже доволі глибокої, під два метри, ямки; на дні старої могили, справді, ніяких останків не назиралося. Скільки могла дістати, я провела рукою вниз по її піщаних стінах. І направду, що глибшій, то теплішою була земля… Тепло йшло з середини, то не було тепло нагрітої сонцем поверхні… Пожежа, яка розколихувала молекули, палала десь всередині. Дрібні-дрібні хвалі дрожу відчула я долонею. Повітря стало втікати з легенів…
– Ладно, пусти, – Толя трохи відсунув мене й скочив в ямку. – Так чи так, треба копати.
– Толя, мені страшно, – сказала я. – Я не винесу.
Він зирнув на мене коротко, усміхнувся, загнав лопату в темно-рудий пісок і сказав не мені, а Лені:
– Зломіте-но голову ще одній київській ампулі, чого їх тримати.
Лена кивнула й поспішила до Будки.
– Йди перевдягайся вже, – звернувся Толя до мене, викидаючи землю з ямки. – Ти у нас відома боягузка.
– Толік, ти думаєш, все буде добре?
– Якось буде, так не буває, щоб ніяк не було.
Сашко Бриштгель акуратно копав в іншій полові ямки, але наодинці з Толіком ми вже, мабуть, сьогодні не будемо. І я спитала:
– Толік, ти мене любиш?
– Так, – відказав він з могили.
– А кохаєш?
– Але, – і подивися на мене, щоб я не сумнівалася.
– Здається, докопались, – почувся голос Бриштгеля, і він присів над чимось на дні ямки.
Я витерла сльози і перейшла на другий бік, щоб бачити, що він робить. За хвилину він розчистив у землі лицьову частину черепа.
– Схоже, жіночий, – сказав Сашка. – Тепер вилазь, Толік, я сам.
Толік слухняво вибрався, підтягнувшись на краї могили на руках, а Сашко пересунувся до середини ямки і став акуратно розкопувати невеличкою мотичечкою там, пояснивши:
– Найвірогідніше, вона носила річ, яку вважала реліквією, в гаманці на поясі. Хоч би не пошкодити…
Я нигди не розуміла достеменно, що стоїть за ефмерізмом «боротьба за життя». У чому проявляється те, що людина «бореться за життя»? Погоджується лічитися, хоча лікуватися болюче і важко? Пхає замість себе на смерть іншого? В принципі, за цими словами може стояти будь-що. От у нашому випадкові у боротьбі за життя: 1) Сашко, стоячи на колінах, корпався в землі, що ставала щоразу теплішою, на дні ямки глибиною майже 2 м; 2) Ленка розпилила українську ампулу на Будці – я зрозуміла це по тому, як відступив відчай і перестало ломити кости; 3) Толік обняв мене ззаду обома руками і потерся щокою об моє волосся, що тепер нагадувало кошачу шкурку; 4) я притулилися до нього так щільно, як тільки могла. А ще ми будемо читати замову та співати.
Досвід археологічних розкопок допоміг Сашкові не пошкодити Гнилу Шкіру. За якісь час він подав нам шкіряний темно-брунатний гаманець завбільшки з долонь.
– Думаю, це воно.
Толік простягнув руку і допоміг нашому головному археологові вибратися.
На гаманцеві, мабуть, колись був шнурок-завязка, але спорохнів, і тепер Сашко просто розправив горловину і вийняв з неї…
Гнила Шкіра зовсім не була гнилою. У тонких пальцях Бриштгеля вона свіжо розвинулася. Дивовижно сяяли магічні чорні малюнки на яскравому червоному полі, як саме життя. Пролежавши в землі п’ять століть, Шкіра не заломилася, не була зм’ятою, вона начебто чекала цього дня – спокійно і терпливо.
Я подивилася на дно ямки, де виднілися частина черепу і ребра тієї, хто передав нам її.