Тяжке чекання невиносного підкосило їй ноги, і вона опустилася на солому кіля сина. Вона знала про випадки, коли хлопці та дівчата, коб не втрапляти в полон до савєтів, самі себе вбивали – Тужливий підірвав себе гранатою, Оксана – кинулася в річку… Але тут навіть не було чим зробити собі смерть… І син. Забити себе вона зможе, його – ні. І не стане покидати на смерть. Вона не знала, чи виживе він при ній, при матері, але без неї він не виживе точно.
Значить, прийдеться пережити тортури, померти – але разом з ним. Напевно – вона ледь могла продумати цю думку – можливо, і він, її пташенятко маленьке, її кіцісько також помре, але вона буде з їм до останнього.
Минюти тягнулися. Слабо заворушився, знову заплакав хлопчик. Вона спробувала прикласти його до цицьки, він нисе і повернув голівку, шукаючи її смочка, але смоктати не зміг – не було сили. Очей він не розплющував. Маріїні ж очі, звикнувши до темряви клуні, розгляділи, що личко хлопчика по-особливому біле; жар від дитинки відчувався навіть через мокрі пелюшки.
Притуливши сина до себе, вона нерухомо сиділа на соломі. Ні про що не думаючи, нічого не чекаючи, ні до чого не приготовляючись. Закам’яніла і все. Рятунку не було. Останнє, що вона подумала: «нащо, нащо я до нього йшла?». Останнє, що вона побачила внутрішнім зором, перш чим чорнота згустилася перед її очами: білі гострі товсті отруйні коріння лізли з землі, розсуваючи зелені листя трави…
Вона прийшла у змисли від того, що хтось шарпав її за плече.
– Вставай, прокидайся!
Перед нею стояв той невеличкий солдат, що пригощав капітана папіросою. За нею прийшли, йокнуло серце.
– Хутчій давай!
Тяжко змусити себе встати, щоб іти на муку. Вона не змогла.
Невеличкий солдат розсердився, потягнув її за рукав.
– Вставай, кажу, ворушися! Зараз хто-небудь прочнеться, чи Синєоков вернеться, чи ще щось. Давай, давай!
Вона здивовано підвела очі.
Солдатик стояв перед нею, двері в клуню були зачинені, зате за солдатом виднілася вузенька драбина, приставлена до вишок. Її раніше тут не було.
Тепер вона здужала встати. Спочатку солдат, потім вона влізли драбиною на вишки. Тут він втягнув драбину наверх і ретельно сховав драбину далеко під сіно, підійшов до малесенького віконця у фронтоні, виліз в нього, очевидно, на приставлену зовні ще одну драбину, простягнув у віконце руки.
– Давай дитину.
– Але я не змогу сюди пролізти, воно замаленьке!
Віконце, точніше, просто виріз у дошках фронтону, і правда було як для ластівки чи шпака. Солдатик-ліліпут ще міг крізь його протиснутися, але вона ж була досить високою та статурною жінкою…
– Висунь голову.
Висунула. Він задоволено кивнув.
– Голова пройшла – пролізеш. Давай малого.
Вона передала йому сина, і він хутенько спустився вниз..
Не вагаючись, не думаючи більше, вона, викручуючися, стала вилазити. Коли вилізла – її каптанчик висів шматками, а з глибоких дряпин сочилася кров. Ледь не впала вниз головою, але за мить була вже на землі.
– Втікай, – просто сказав він, віддаючи їй дитину. Вона розгледіла, що обличчя у нього таке ж біле, аж синє, як у її сина; побачила зморшки кіля очей; руки спрацьовані, темні, з чорними пазурами, подерті та побиті.
