– То ти наш? – спитала; хотіла спитати: звідкіль і чий – і не спитала.
– З Заказані я, – відповів на незадане запитання.– Віте з виставою приїжджали до нас, «Наталка-полтавка». Я тебе пам’ятаю. Я ноти тримав.
І вона легко знайшла в пам’яті той вечір. «Наталку-полтавку», підготовлену їхнім відділенням «Просвіти», всюди, де б вони не виступали, сприймали приголомшливо схвально. Так, вона пам’ятає також цю виставу в надбузькому селі: велика одрина, вся заповнена людьми не тільки з Заказані, але й з наокольних сіл – Страдча, Прилука, Дурич. На кріпах приплили люди й з Костомолот, Лариса «Ще не вмерла» там також була… У музикантів їхнього аматорського театру не було пюпітрів, і тому в кожному селі тримати перед ними ноти просили місцевих – діти аж билися за цю честь. Значить, і він там був також…
З-за різниці у зрості вона дивилася на нього вниз, як на дитину. Але він не був дитиною. Вона нахилилася і поцілувала його в губи – з пристрастю, з любов’ю, з коханням. Від його губ пахло титюном.
– Бережи тебе Боже, хлопче.
І побігла.
Вона бігла, а потім, коли бігти вже не могла – йшла глухими місцями, лісом, болотами, через Семенове та Гранне, рвалася в інший, Малоритський, район. Сподівалася, що їй це допоможе. Йшла залами і кімнатами лісу, майже тією самою дорогою, якою більше чим сімдесят років по тому буде йти її земляк Сашко Бриштгель, і, як і він, вийшла до Заблудина. Тут вона викладала перед війною в школі українську мову, тут здимала кімнату у стареньких Дениса та Марфи. Двері їхньої білої, критої очеретом хати на березі озера вона й відчинила ввечері.
Старе подружжя в присмерку сиділо біля столу.
– Дитинонько… – тільки й вимовила Марфа.
Хоча Марфа була бездітна, але вона все життя ходила за скотиною, то вміла ходити кіля сосунків і не опускала рук, навіть коли вони були при смерті. Вона нагріла води, опустила в неї хлопчика і пльохала йому на личко, аж поки він нарешті не закричав. Вона сповила його в свою стару спідницю і намазала губи каплею материнського молока, після чого він трохи взявся за цицьку. Потім вона, як зробила б це з вименем своєї корови, легко повикидала камені з цицьок Марії. Марія вимилася в тій самий воді, у якій купали дитину. Марфа дала їй свою іншу спідницю і каптан. Вона поставила на стіл картоплі і хліб.
Назавтра, ледь розвидніло, Денис кудись сходив, вернувся і запряг коня у воза. Віз вистелили сіном, накрили радюгою. Лице Марії намазали червоною глиною, обв’язали голову хусткою. Вона лягла на радюгу, її накрили так, коб дитини не було видно, і рушили.
Годину, другу, третю – якщо міркувати по сонцю – їхали спокійно. А потім Марія почула голос:
– Стой!
Денис слухняво тпрукнув.
– Куда едешь, дед?
Марія, закривши очі, чула, як до возу наближаються кроки.
– Та ось, товариші начальнички, везу бабу з нашого села у больницю. Тиф у неї, небоги. Ось доктор папірець видав, відправив мене, – Марія чула, що Денис поліз в кишеню, зашелестів папірцем.
Люди, що йшли до воза, спинилися.
– Ладно, дед, проезжай, проезжай! – і спішно відійшли.
Денис нокнув на коня, і віз покотився далій. Марія розплющила очі.
Синє небо в обрамленні шат лип, якими була обсаджена неширока бруківка, високо стояло над ними. Над землею їхньої надії та слави. Величне і недосяжне, спокійне, небо куполом обіймало болота і дорогу, через них прокладену в незапам’ятні часи. І з нього, можливо, дивився на них Бог. Гостроносий дід, що живе в хатині з очеретяною стріхою, віз її, з обмазаним червоною глиною обличчям і скривавленими ногами, з слабою дитиною, – можливо, на життя, а може, і на смерть.
Ще трійчи зупиняли їхнього воза, але слово «тиф» виправдувало ті надії, які на нього покладали. Правда, на одному пості папірець від доктора все ж перевірили, а на останньому їх ледь не видав малий – подав голос з-під радюги, але Бог милував: голос дитини солдати, мабуть, прийняли за стогін хворої баби. Пізно ввечері Марія була вдома. Денис, вважаючи небезпечним залишатися в їхній хаті, одразу ж поїхав назад.
Не знаю, чи буде це хтось читати. Але, з огляду на те, що чекає мене за кілька годин, залишу тут ще важливу інструкцію: як падати в нору. Для можливих майбутніх користувачів. Може, все ж комусь придасться.
Дійдіть до відчаю. Зрозумійте, що сльози нічому не допоможуть, та й немає вже їх. Згадайте свою померлу дитину. Згадайте померлу бабу. Згадайте зраду коханого. Найдіть місце, де люди – Божі створіння чи нащадки мавп – отак, як і віте, мучилися та вмирали. Таких місць багато. Практично, вони скрізь. Станьте на такому місці, заплющите очі. І падайте в нору. Там шукайте допомоги. Побувши там, вертайтеся і живіте далій.
Окуляри візьму з собою ввечері. Чи мало що. Усе ж з окулярами читати мені легше, легше слідкувати за дрібницями зблизька. Словом, візьму. Час іде, вже хутко пора буде перевдягатися. А що там, до слова, з тією Шкірою? Сунула окуляри в кишеню синьої «шлюбної» сукні, написане поклала в шухлядку столу і вийшла на двір.