Чим мені цих леді покормити на входинах – була для мене велика задача, яка щільно займала мої думки до тих пір, поки, розбираючи завали мотлоху в клуні, я не натрапила на форми для випічки хліба – простокутні, з якогось чорного металу, точно такі, в яких, ще пам’ятаю, колись пекла хліб баба – в нас такі називають бляхи
Пах хліба був запаморочливим; він змішувався з пахом смаженої до золота на конопляній олії річної риби, і терпіти було тяжко.
Як почувши той пах, підтягнулися Влянка та Ленка – приїхали разом Ленкіною машиною. Ми обнялися з сестрою. Так склалося, що цим літом вона, занятая справами у Мінську, майже не бувала в Добратичах, і не бачила ще Будки й тепер, оглядаючи мій дім і двір, оживилася: «Ось тут, пам’ятаєш, ми закладали свої «секретики»… Згадуєш, композиції з «золотка» з цукерок, квіточок, під шкельцем, в тайному місті, щоб ніхто не знав, а після треба було приходити в те тайне місце та любуватися… А з цієї вишні я впала… А вода з колодязя, чи така сама на смак? Така сама. Ох, і туалет той самий, дивись ти. А ти вже провела до дому воду та каналізацію? Провела? То добре. Треба ще газ підвести, з дач, у них же є. Ось тобі як подарунок оплачена домова на ці роботи. Надійна контора, перевірена, приїдуть по твоєму першому дзвінку, тільки-но будеш готова». Мені приємно було її оживлення, приємно було й отримати такий доречний подарунок.
Дівчата помогли накрити стіл на дворі під яблунею – крім хліба, були ще масло, сир, жарена риба, молода картопля з тушкованою капустою, мед та французьке шампанське. Виключаючи тільки мед з шампанським, все решту я зробила (і добула) сама. То була перша за десятки років самостійна рибалка – плотва, йоржики, канадські сомики, підлящики сріблисті, трепетливі з Копаного Рову (в мене аж шкура на руках засвербіла, поки їх перечистила – алергія) – як і перше збивання масла, як і роблення сиру. Вдалося все! Масло зі сльозами на жовтому боці, сир, в який я додала розмарину, пахнув раєм… А, ще ж яйця були, також від курей тієї фермерші, з жовтками кольору передвечірнього сонця, а ще черешні кольору сонця ранішнього та абрикоси (барви легкої хмарки на полуденному сонці – все того ж походження.
Влянка сказала, що чекати бездійно кіля такого столу довго вона не зможе, чим мене вельми порадувала.
Подзвонили Оксанці, виявилося, що вона вже під’їжджає, тут же вона й вирулила до коворота27 на своєму ровері. В сенсі, лисапеді. Вирішили, що одразу сідаємо за стіл, а оселю Оксанка огледить пізніше.
Шампанське довірили відкрити мені як професіоналу-рецидивісту (сказала Ленка). Вечір, теплий літній вечір мого новосілля, почався.
Я бачила, що моя ідея оказалася вдалою. Леді їли, як зголоднілі косарі. Поки мої подруги тягають з мисок рибку, пухкий хлібець, білий сир, поки вправляються з черешнями – а я дивлюся на їх поверх бокала з шампанським – я трохи опишу їх для вас. Якось же ще не приходилося мені їх описувати, правда? То зараз самий час.
Нам, дівчатам, всім близько по півстоліття, і обличчя наші пройшли через фільтр років, а тягар полу набув вигляд прозорого голубового28 флеру.
За плечима життя. Час вже підводити підсумки. (Перепрошую за штамп). Хтось директор сільської шкілки (це Оксана; скільки випусків вона вже відправила у світ! Але тепер сільські школи безлюдніють, кажуть, і школу в Страдчі збираються закрити), хтось – бізнесвумен (Ленка), хтось – громадська діячка та власниця телеканалу (Влянка, сестра), хтось – абищо, що бовтається в прозорій воді (я).
І є таке, що нас об’єднує. Хоча ми про це ніколи не говоримо, і, крім мене, може, ніхто це не усвідомлює.
Землячки.
Тріумвірат (мене з Улянкою можна рахувати за одне, як близнят).
Як ви живете, дівчата?
Якось вони вміють щебетати з часом.
Почну, звісно, з Улянки, моєї сестри-близнючки. Раніше ми були дуже подібні, й описати її – значило описати й мене. Але коли з часом розійшлися долі, то по-різному змінялося й обличчя. Тепер вона худенька, вирізано з неї її фізичну жіночу сутність, після хіміотерапії без волосся, а тому завше в хусточці; у світло-карих очах її сила й печаль; а коли вона посміхається, здається, що всі життьові неприємності скінчилися раз та назавжди. Захворівши, вона стала губляти вагу, я тоді також трохи схудла – з близнюками таке буває. Але все ж я повніша, чим вона. Але в очах в мене сили немає. Кудись вона поділася.