Взагалі, я невдаха серед моїх подружок.
Наприклад, як я вже казала, тільки в мене одної невиразна талія. Але то не сама гірша з моїх доган та хиб.
Життя било мене у хвіст і в гриву, й було за що. Бо в мене слаба воля, а в них усіх – сильніша. Хоча й їхні життя були непростими. Але от я осталася одна. А вони – ні. Я не маю зараз ні дітей (моя єдина донька вмерла маленькою), ні чоловіка (Антон спробував до мене вернутися від своєї співачки, задля якої мене покинув, але я його не прийняла – перегоріло, і я більше не хотіла бути разом з колишнім чоловіком, не відчувала його навіть другом). А от у Влянки є й коханий чоловік, і двоє чудових дітей – Ліна й Казик, і це допомагає їй багато у чому, особливо зараз, коли вона лікується від раку (я з приємним почуттям відзначила, що Влянка взяла другу порцію риби).
А, ще одна моя прикмітна риса. Я безтактна та простолінійна; і моя симпатія, і моя жалість або б’ють палкою з-за вуха, або лізуть нею в колеса. А ще я не маю честі, брешу, що на Берестейщині корінні мешканці говорять українською і не розумію, що таке політична доцільність – принаймні мені доводилося таке про себе чути чи читати.
Ну і є в мене одна особливість, яку я сама не розумію: час від часу я можу (вмію) провалюватися в нори в часі. Але про це далій.
А найуспішніша серед нас – звісно, Ленка Зорницька, вона ж Зоряниця, вона ж Зоря-над-Бугом. Вона – бізнесвумен, володіє ветеринарною клінікою «Доберман пінчер» в Бресті. Працює не покладаючи міцних рук із надзвичай довгими та гнучкими пальцями день і ніч, і гребе гроші лопатою. Її чоловік – другий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за її – душу за неї продав би – до недавнього часу. Але недавно пішов від неї до іншої, молодшої вдвоє. А дорослі доньки від першого шлюбу, бодай, обожнюють маму. Вона моложава, лице без зморщок, а темний короткий їжачок – без єдиного сивого волоса. Енергії її може позаздрити електромотор, і ККД цього мотора тільки зростає з часом, хоча це й суперечить законам фізики.
А ось мотор Оксанки – вона сидить напроти мене й намазує зараз хліб маслом – збої давав, і немалі. Це відбулося після того, як її спробувало завербувати КББ29, шантажуючи тяжкою хворобою чоловіка, Сергія, та після загибелі Сергія під час тієї ж бурі, що розвалила нашу хату в Добратичах, вона змогла від них відбитися.
Для того, щоб віте зрозуміли дальші події, важливо, щоб віте знали про цю історію. Викладу її якнайясніше. Постараюся. У нас в Білорусі вибори проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати. От Оксанку і змушували це зробити, обіцяючи навзамін надати необхідні для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама… Оксанка свій вибор зробила, але то вже не мало великого значення, бо Сергій так чи так загинув…
Оксана непросто пережила цю історію. Вона довго була в міцній депресії. Майже цілком апатична до всього, навіть до дітей, з якимось дивним туманом в очах, таким густим, що деколи здавалося: у неї на очах більма. І я абсолютно без поспіху намагалася якось пробитися крізь той туман, подолати її байдужість. Пам’ятаю, я тоді весь час дзвонила до неї, приїжджала, пробувала розговорити, привозила книжки та якісь делікатеси, намагалася кудись вивезти, на якийсь концерт, на якусь виставку… Усе без ефекту. Ні, вона робила необхідні справи, контактувала з людьми, з дітьми, але не як людина, жінка, а як машина яка, і навіть голос в неї тоді був такий – механічний, без обертонів. Я рипалася до тих пір, поки один раз її старіша донька, Ксеня, не сказала мені роздражнено:
– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.
Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…
Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.