Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.
– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.
Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».
– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.
– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.
Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!
Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…
Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.
– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.
– А що таке знов? – стрепенулася я.
– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!
– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.
– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?
– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.
– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.