– Ладно, давай закопаємо бідолаху, – перебила мої роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маєш чим, чи принести лопату з машини?
Ми закопали котеня там, де й знайшли. Ленка одразу з’їхала у своїх нескінченних справах, а я, нарешті, присіла на лавку під яблунею, щоб запалити.
Палячи на лавці під яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, і радувалася цьому. Сподівалася, що картина смерті котеняти, яка тепер стояла перед моїми очима, хутко поблякне. Принаймні, через ніч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку підвела, не виправдала покладених на неї надій. Не могла я забути це видовище ні назавтра, ні післязавтра.
Тим не менш, робота над романом йшла далій, хоча й не так, як мені думалося.
* * *…Навскісні проміння сонця перетинали ремізу23 днем; тоді в них танцювали вальса малі пилинки, порошинки сіна, на широких дошках лежали сонячні проекції вікон. Але ввечері, коли сонце ховалося за далекий ліс і вечірня зоря довгого літнього дня змінялася світлою та короткою нічкою, освітлення в ремізі не було, і світили, бодай24, тільки обличчя молоді; здавалося, світло промінилося з очей дівчат та хлопців, які танцювали вже не тільки вальса. Зі скрипки музиканта також лилося світло, деколи, і відбивалося, посилюючись, від гладких широких лобів, від дужих рук, що шукали одна одну, від твердих дівочих литок. Ніхто не сидів на лавах, коли ремізу заповнювали звуки музики, а у великих шибах догорала вечірня зоря… Світилися й п’ятки танцюрів: босі в тих, хто любив землю, взуті в тих, чий батько її мав. По-різному сяяли Марія Сєргуц та її подруга Пелажка Панасюк. Марія – синім, золотим, пристукуючи обцасиком25; у сяйві, що вирувало коло босої Пелажки, золотий та синій злилися в зелений сніп, і зелені, трав’яні пошуги світла вирували й коло її хлопця, Степана…
Золоті, сині, червоні проміння життя.
Тримаючи праву руку Марії лівою над їх головами, перехвачуючи її, повертаючи Марію коло себе в складаному танці, Іван нахилився до неї і прошептав:
– Я для тебе небо прихилю!
Золоті, сині проміння їхніх облич – Марії Сєргуц та Івана Дубняка.
Марія підняла лице до нього, блиснула усмішкою.
– Навіщо мені тоє небо? – подумала.
Заблискали далеко біля небокраю зоряниці, десь ішла нечутна гроза. Марія Сєргуц думала, що прихилене небо їй непотрібне.
<p>Пурхавки і пудпалюпахи</p>З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – або, як у нас сказали б, – булками хліба, які виросли вчетверо і тепер трохи перевішувалися за краї бляхів. Самопечений хліб мівся стати головною та почесною стравою на новосільному столові – сьогодні ввечері до мене збиралися приїхати Влянка, Ленка, Оксанка – букет леді, тремтіння фіалок – щоб відзначити моє новосілля.
