– Я сейчас рехнусь, честное слово. Вы не могли бы все-таки взять себя в руки и не говорить дурацкими – извините за грубое слово – запугиваниями и загадками, а объяснить все четко.
– Я ж і стараюся пояснити максимально чітко! – запалилася і Наталка. – Казок днів не буде! Світлих снів не буде! Вас чекає кошмар! А може, й нас! – Наталка зірвала з носа окуляри, блиснули вишневим огнем карі очі; вона, очевидно, також розхвилювалася. – Я багато чого не знаю й сама, зрозумійте. Але до нас, у нашу організацію відьмаків, поступала останнім часом інформація про деякі речі, які свідчать: близиться щось грізне, страшне. Оці коти зарізані… Причому повідомлення про них приходили тільки з Білорусі. Дехто з нас вважає, що так проявляє себе зловорожа для Землі сила. Ніхто точно не відає, що вона уявляє з себе, звідкіль вона: з натрів Землі, чи з Космосу, чи, може, із лабораторій сусідньої держави – свідчення про це дуже обривисті, плутані та неясні… Але: коти, смерть Оксани на старому кладовищі, де поховані відьмаки – повірте, там могили саме відьмаків, та й ще з наймогутніших… Це вже знаки конкретно для вас. Ігнорувати ці знаки не можна.
– Вы не заставите меня поверить во все эти россказни. Это просто несерьезно. Убейте, не поверю, – відрізала Ленка.
– Не знаю, убью ли я тебя, если скажу, что только что видела Смерть и она говорила со мной, точнее, говорила мне, – сказала я.
Глибину мовчання, що воцарилося на веранді Будки, неможливо було навіть виміряти.
Очі Наталки засвітилися так, як, мусить, сяяли брильянти вечором на пишнім магнатськім банкеті; рот Ленки трохи перекосився; від першого звука дзвінка Ленкового мобільника ми всі здригнулися.
Урочистий, сильний звук «Оди до радости» лунав і лунав, але Ленка не відповідала. Нарешті отямилася:
– Слушаю! – але слухала неуважно. – Да, я поняла. Симптомы неспецифические. Подожди, я перезвоню тебе через несколько минут, – вона відключилася і повернулася до Наталки. – Мне нужно ехать, меня срочно вызывают в город, – після паузи невеличкої признала. – Я не хочу, чтобы вы думали, будто я отношусь к вашим словам несерьезно. Хоть верить во все это не хочется. Но что вы советуете нам сейчас делать?
– А що тут порадиш? Дивитися, приглядатися, реагувати по міри виникнення проблем… Ми ж не відаємо, що нас чекає. Але ось що треба зробити негайно – підготуватися до катаклізмів. Ну там, набути продуктів, щоб довго заховувалися, батарейок, бензину там, ну не знаю, ліки, коли треба…
– Солі та запалок.
– Так, солі та запалок. Подивіться в Інтернеті, що там рекомендують на випадок надзвичайних станів. Не тягніть з цим. Ось просто сьогодні й зробіть, то будете знати, що зроблено.
– Алл, тогда поехали сразу, вот сейчас со мной. Все и купим. И давай Ульяну прихватим. А у вас какие планы? – звернулася до Наталки. – Вам в город не надо? Могу подбросить.
– У мене-то? Я зараз вийду на шосе та сяду на автобус до Луцька.
– А что, он сейчас будет идти? Так давайте в город все-таки подкинем вас, а то вдруг не остановится…
– Остановится, остановится. На це мене хватить, – запевнила Наталка. – А до шосу, коли поїдете, з вами під’їду.
– Ти знаєш, я зараз просто не в стані кудись їхати, – сказала я. – Давай на завтра домовимося за тими продуктами з’їздити.
– Що ж, окей, – погодилася Ленка.
А велизний комфортабельний міжнародний автобус справді зупинився, зреагував на підняту Наталкою руку, хоча, наскільки я відаю правила, водій не мів би це робити. Перш чим сісти, вона обняла нас. Фіолетовий її тюрбан розмотався, і вона накинула його на шию, як шарф.
– Бувайте здорові та міцні, дівчата. Нам буде непросто, але й ми ж не валом підперезані. Де раки зимують ще можемо показати, кому це може бути цікаво.
Хутко автобус розчинився в пливучому мареві над розігрітим асфальтом прямої дороги…
– Ну, к новим приключениям! – невесело резюмувала Ленка, розвиталася і поїхала за своїми справами.
Коли б вона знала, що то будуть за пригоди…
Острах вибивається наверх – ось як сказала Наталка. Острах. Голос її стояв у мене у вухах. Щоб за цим не стояло – це було погрозливо, і мені було страшно. Страшно, що я врешті-решт божеволію. Страшно, якщо я не божеволію, і за словами луцької дами – грізна правда, яка чекає нас у майбутньому.
Але що чути на світі? Чи є ще якісь грізні передвісники? Я полазила по новинних сайтах, і страх трохи відступив. Усе було як зазвичай. Білоруська «Наша ніва» писала про святкування чергової роковини БНР і традиційні для таких днів та заходів арешти активістів, українська «День та ніч» освітлювала перепетії виборів Верховної ради України. Жодних аномалій, жодних неясностей. Я привикла довіряти цим газетам, і якось трохи вспокоїлася.
На робочому столі ноутбука мій роман – файл в форматі doc. Два кліки лівою клавішею миші.