– Десь віте щось знаєте, але не хочете говорити, – зауважила Влянка, коли ми назавтра заїхали за нею та пропонували разом з’їздити до міста за покупками. – З якої такої біди от раптом, срай-ґвалт, треба їхати до «Євроопту»?
– Не ищи подвохов, – парирувала Лена (ми домовилися нічого поки що Влянці не казати про ті головоломні новини, якими повнився вчорашній день: вона й так хвора, нема чого її турбувати ще лишніми проблемами.) – Хочешь – поехали с нами, прокатишься в «Евроопт», не хочешь, не надо тебе продуктов – сиди дома.
– Добре, – по невеличкім роздумі погодилася Влянка. – Раз так, можна з’їздити. Мені в аптеку треба. Зачекайте три хвилини, зберуся. А то Юрка повинен був купити, але зрання терміново поїхав до Мінська, викликали з роботи.
І нащо, нащо заїхали ми тоді за Влянкою!
У цей теплий деньок дорога до Бреста була оживлена. Якийсь караван роверистів спинився біля шосу при підземному газосховищу, що розташовується недалеко Добратич; веселі молоді хлопці та дівчата якимось чином просочилися на територію за загородь, і тепер позували біля громозводів, позалазили на земляні кургани і робили там селфі, аж поки з будки не вибіг розгніваний сторож і взявся їх виганяти… Молодь, сміючись, верталася до своїх роверів, покинутих біля шосу… Ряди шпилів громовідводів ясно біліли на тлі голубового неба. Двоє дітей бігали одне за одним по майданчику біля входу.
Розмова дорогою, звісно, зайшла про Оксанку. Влянка висунула здогадку, чи не може її вбивство бути помстою кабебістів: мовляв, ще з тих часів, коли вона зірвала їм «вибори», затаїли вони на неї злість… Але, з іншого боку, часу ж з тих пір пройшло багато, ситуація в країні зовсім змінилася… Ні, прийшли ми до виснови, кабебе тут ні до чого.
А мені всю дорогу крутилося в голові слівце «десь», яке ото недавно використала Влянка. Слівце бабине, у такій старовинній мовній конструкції, яку тепер уже хіба від Влянки чи Льопихи тільки й почуєш. І ось думалося мені це слівце, зганулася баба Мокрина – стала перед очима її суха, тверда постава, її неласкаві руки відчула на своїй шкірі, дощ забив по нічній стрісі, розкрита могила зажеврила жовтим вологим піском… Забуте слівце, вираз, почутий раптом, занурили мене кудись в інший, минулий світ… Зганувся рядок із пісні: «Десь вона щось знає, десь вона щось чула…». Рядок усе повторювався й повторювався в голові, аж поки раптом я не почула: «Вона точно знала, що треба робити, тим її і забили. Всіх заб’ють, хто знає, що робити». Я скинула очі на дівчат, подумала була одразу, що то хтось з них сказав, але ні, вони в цей час мовчали, дивлячись на дорогу. І радіо не вмикньоне.
Значить, знов голос у голові. Та що то зі мною діється?!