– Почекай мене, Маріє, – сказав він. Щокою, притуленою до його грудей, вона відчувала тепло, і як вібрували м’язи від звуків, і як глибоко Іван вдихав. – Почекай мене, кохане серце моє. Я вернуся. Вернуся хутко, – казав він, і його грудина резонувала словам.
Як вона його кохала.
Як її тягло до нього.
Їй здавалося, що весь світ створений тільки задля цього її кохання.
Вона прийшла до нього з Дивинова, її трохи затримали в комендатурі, де німецька адміністрація спішно збирала до від’їзду речі та документи, і мусила вернутися на хутір Трави. Він не кликав її з собою. Її ніхто не кликав із собою. Щокою вона відчувала також пасок, який перетинав його груди навскіс і на якому висів його ППШ. Відчай горою навис, горою горе завалило, відібрало мову. Начебто вона назавжди пересохла, начебто вона вже не людина. Так виглядає зрада.
Стоячи серед пахучих трав, стоячи в прекрасних чорних лакових туфельках на піскові дороги Дивинове – Трави, вона хотіла прозирнути своє майбутнє.
І не могла.
Два роки тому, коли Іван прийшов до них, у кобринський кінотеатр «Арс», де вони зібралися після сеансу, він брякнув свою пропозицію в повній протилежності з тими правилами конспірації, яких після так наполегливо потребував притримуватися. Він обвів всіх поглядом – після сеансу «просвітяни» перейшли з залу в невеличку кімнатку кіномеханіка – і сказав навпрост:
– У нас створюється загін УПА. Пропоную бажаючим у нього вступити.
Так вперше вона почула оте скорочення – УПА. «Опа-па» – почулося їй. Українська повстанська армія.
