Погодилися всі: від Володимира Сегенюка, управляючого кобринським відділенням Центрального банку України, до кочегара міської котельної Володьки Борушки. І одразу, без довгих слів. Поки що не йшлося про те, що треба їти до лісу, хоча Іван передбачав таке в найближчому майбутньому. Поки що стояла задача готуватися до вирішальних боїв як з німцями, так і з савєтами. Ішлося про накоплення сил та засобів, про здобуття зброї. Ішлося про організацію просвітницької та пропагандистської роботи серед населення – і тут Іван подивився на неї. Вчителька української мови, вміє друкувати на друкарці46, має доступ до паперу в тій своїй канцелярії… Ідеальне сполучення. Вона погодилася. Спочатку місце для підпільної друкарні дав отець Олександр – настоятель Дивиновської церкви, і всі одозви, листівки та прокламації, підписані «Кобринський надрайонний провід Української повстанської армії», або «Орлик» – таке було псевдо їх командира, Івана Дубняка, або просто листки з гаслом «Бий німця та москаля!» – все друкувалося в прибудові до церкви, в самому центрі великого села, центрі району. Коли ж таке нахабство стало небезпечним, друкарню приютив, також при церкви, інший священник, Григорій Касенча, у лісному Заблудині. І знову в кімнатці при церкви стукотіла друкарська машинка. Заблудин був щасливо віддалене від німецької цивілізації, але тут зате діяли радянські партизани… Правда, до пори до часу Івану, який перейшов на нелегальне становище, вдавалося з ними навіть взаємодіяти…
Узагалі, їм щастило. Все складалося так, нисе Бог на їхньому боці. Вона, Марія, так і робила секретаркою та перекладачкою в Дивиновській районній комендатурі. Завдяки чому загін Івана завжди знав, куди та нащо направляються німці, хто приїде в Бересть із Берлина та яким буде курс окупаційної марки та карбованця… Друковані нею листівки біліли і в хатах, і на ярмарках. Загін Орлика збільшувався день при дню. Були такі села на Кобринщині, з яких до лав УПА пішли всі молоді хлопці та й дівчат багато…
А от з Пелажкою, подружкою Марії з маленьства, вони розійшлися, і саме через УПА. Коли Марія при випадку попросила була Пелажку віднести прокламації до Берестя, та тільки відмовно похитала головою.
– Дав мені батько серпа в руки – буду його тримати. Ні до чого мені та грамота, ні до чого ті папери.
То була не перша, але остання така розмова, – Марія більше їх ніколи не заводила, та й взагалі теплота почуттів поміж колишніми подругами майже пропала. Занадто різне життя у них було.
