Я тицьнула Гальцгеймеру кавалочок цукру, і він стихнув. Потім посадила його на веранді біля столу та поставила перед ним ярко-синього іван-покивана з чорними виряченими круглими баньками – я знайшла його на горищі – та хитнула його. Цього звичайно було достатньо, мірне качанне іграшки заворожувало бідний розум старого, і він годинами гойдав цяцьку та дивився, гойдав та дивився… Я вже декілька разів покидала Гальцгеймера ось так, за цією забавкою, коли мені треба було кудись йти, закривала двері на замок і потім знаходила його, мирного, на тому самому місці… Але сьогодні, подумала я, двері замикати не буду. Чи мало що, а раптом я не вернуся? Він же не здоліє з хати зачиненої вибратися… Ні, двері замикати не випадає.
Проходила мимо люстра, зирнула, сама себе не впізнала: на голому білому черепі свіжі дряпини створили красиву багряну мережку; непересічний вишуканий візерунок.
– Ну, я готова, – сказала я котові та потягнулася за києм, але він скокнув так, що я мусила відсмикнути руку; кіт явно не хотів, щоб я отримала зброю, нехай собі навіть отаку примітивну. – Та не на тебе кий, не бійся. Розкажи толком, що ми маємо робити, куди підемо та нащо. Що від мене ти хочеш, конкретно?
– Миии підемо разом, я покажу куди. Вссее, пішли. Не знаю, що тобі треба буде зробити, мені наказали тебе привести.
Кия кіт мені все-таки не дав, пропустив мене перед собою і вийшов слідом.
Причиняючи двері, я чула мірний звук дзвіночка – іван-покиван виконував свої безкінечні поклони, свою заколиханку, майже як вічний двигун, утілений у пластмасу добродій.
Ми з котом форсували колій, збігли в долину і через луг, де колись я бачила подругу-Смерть, направилися на захід. На луг, тоді квітучий та повний чарів, зараз дивитися було неприємно, як і йти по ньому. Усе навколо було буро-брунатним; лугові трави збутлели, пахло гнилизною, ноги ковзали на прілих рослинах; від цього моторошного пейзажу, від невиносного паху в голові знов загуло; на краю лугу лежав труп якоїсь великої істоти, подібно, коня, вже давно лежав, як було видно; я так посковзнулася, побачивши його, що ледве не розтягнулася на землі.
Кіт глянув на мене, але не спинив свій біг. Витягнутий, мов тхорик або маленький динозавр, він мкнув до відомої йому мети.
Яка ж була мета? Невзабаві мені стало це ясно.
Пам’ятаєте, я вже колись згадувала, що Будка знаходиться в урочищі Лисячий Хвіст? Лисячим Хвостом називали у нас велику, але не дуже окреслену долину, частково зарослу корчами, частково розорану під поле; через Лисячий Хвіст проходив колій; в одній частині хвоста стояла Будка, друга, протилежна, знаходилася вже за кордоном, у Польщі; безпосередньо до Лисячого Хвоста примикало підземне газосховище, побудоване за Тарасенком та втикане, як голечник голками, біло-червоними шпилями громозводів. Я цим ніколи особливо не цікавилася і не вельми в цьому розбираюся, але хтось колись мені казав, що фізично те газосховище – то якісь великі порожнини, які декілька мільйонів років тому створилися під землею. Саме туди, в ці своєрідні підземні печери, закачували газ, який поступав по трубах з Росії, і тримали його там, потроху пускаючи в хід чи, можливо, перекачуючи його далій у Польщу. Казав мені хтось, що тягнуться ті печери далеко, аж на декілька кілометрів, хоча на поверхні обнесена плотом з рабиці тільки невелика територія, так би мовити, центральна садиба. До того газосховища вела гілка колею, але взагалі я тут рідко бачила якусь активність. Хіба що вартівники були. І ось зараз кіт прямував, як хутко мені стало ясно, саме до цього газосховища, але не до головного входу на територію, не до воріт, а кудись на задки, вбік.
Раптом кіт став, напружився, приник до трави та причаївся.
– Падай, злийся з ґрунтом, – блиснув на мене оком і втиснувся в пісок.
Легко йому казати! (Хоча ні, не легко, це відчувається, всім тільцем напружується, коли говорить.) Але легко йому з ґрунтом злитися, він маленький. А мені як? Я судорожно огляділася. Кращого, чим зарості сухого пижма, сховища не було, я шугонула туди та постаралася виконати наказ, і тільки по тому вже обережно виглянула: що так стривожило кота?
Велике тлумиско людей рухалося до воріт газосховища з боку Берестя. Щось дивнувате було в цьому руху. Коли воно підішло ближчий – не так близько, щоб розглядіти обличчя, але достатньо близько, щоб побачити фігури – я зрозуміла, що саме. Фігури похитувалися, мов добряче п’яні або гранично розгублені. Нагадували справді полонених, але ніяких конвоїрів біля них я не побачила. Втягнулися в ворота сховища та пропали з очей.
– Повззии за мною! – закомандував кіт.