Мільгинули три тіні. Рипнула підлога, і в отвір в стіні, який я зробила задля гармонії, зрозумілої на східний манір, увійшло троє. У сивому світлі ранку, що ось-ось мів початися, я впізнала того, що йшов другим, – це був Німець. Я невільно зіщулилися під ковдрою. Той, що йшов першим, зауважив мене, підійшов та тицьнув у живіт києм, який тримав у руці.
– Папа, это она?
Виглядав чоловік з києм жахливо: асиметричні страшні очі, вся шкіра обличчя – в якихось бурих плямах. Сам вигляд цього обличчя наганяв жахіття на того, хто на нього дивився.
Німець кивнув.
– Она, скотина такая.
– Пап, то как лучше? Сейчас ее прикончим, а потом разделаем, или пока свяжем, поспим, отдохнем, а потом свеженькое поедим?
– Свяжем. Только сначала посмотри в остальных комнатах, что там, мож…
І тут бахнув стріл. Ще один. Німець та його син кинулися навтьоки. Німець по дорозі штовхонув чоловіка, який шов третім, той похитнувся, ледь не впав, але втримався, і, не зробивши ніякої спроби втечі, став безпорадно озиратися.
З-за дверей, що ведуть на кухню, як пуля, тільки-но беззвучно, ринувся і Сагайдак, вискочив, рукояттю пістолета вдарив того безпорадного по голові, він повалився, Сагайдак вибіг за двері в другу квартиру, гримнули ще два постріли…
Серце моє нарешті забилося, я видихнула.
Сагайдак, чула, завалює чимось двері, мусить, підсунув старий стіл – нічого іншого на тамтій веранді немає. Прибіг назад, нахилився над поваленим.
– Ты кто? Как звать? Кто твои сообщники? Почему сюда пришли?
Той з тяжкістю підвів закривавлену голову, повними жаху очами дивлячись на Сагайдака.
– Как звать тебя, говори! Кто ты? – Сагайдак знову замахнувся пістолетом.
– Я не знаю… – безпомічно, з якоюсь кривдою відповів чоловік.
Сагайдак опустив пістолета.
– Як то не знаєш?
Чоловік мовчав.
Я вибралася з-під ковдри, стала на дрижачі ноги.
Сагайдак опустився на стілець і витер чоло.
Розвидніло настільки, що я вже могла добре розглядіти незваного гостя. Це був старичок, невеличкий, худенький, рідкі сиві волосся скудлачені, як вітром. Кров, що заливала ліву половину його лиця, настільки недоречно, щемливо виглядала на парадоксально дитячому обличчі старого, що я пішла за чистою шматкою та водою – обмити її. Старий, який усе лежав у тій самій позі, як звалився, раптом сказав, проводжаючи мене зором:
– О, кто-то идет, высоко голову держит.
Коли я вернулася, Сагайдак, посадивши старого на стілець, допитував його, чи точніше, намагався це зробити.
– Кто те люди, с которыми ты сюда пришел?
– Хорошие люди, отличные.
– Ты их знаешь?
– Конечно, знаю.
– Как их звать?
– Звать – перервать, фамилия – лопнуть.
– Откуда вы шли?
– Из хороших мест.
– Господи, а тебя то как звать?
– Як не Иваном, то Степаном.
– А лет тебе сколько?
– Лет? А сколько ни есть, все мои.
Я підступила до них з мокрою шматкою. Поки я змивала кров з обличчя допитуваного, він з цікавістю стежив за моїми руками. Потім також зацікавлено обвів очима кімнату; потім погляд його став заклопотаним; потім сумним; потім пустим. Пізніше я часто бачила таке чергування емоцій у його погляді.
– Альцгеймер, – констатував Сагайдак. – Старий не відповів ні на одне питання, але не тому, що він щось ховає. Він просто стратив пам’ять. Але намагається сховати те, що він ніц не знає. Альцгеймер. Я на таких надивився, коли вони гублялися, а ми їх шукали. А ті ваші Німці знаєте для чого тягли його з собою? Для того, для чого хотіли використати й вас. «Взяти з собою бичка» – ось як це називається в бандитів.
– Не тягне він на бичка, – зауважила я. – Вельми ж щуплий.
– Зате покірний, не буде чинити опір. Тихо йде собі за людьми, аж поки не заріжуть.
Так ми й не взнали, як звати дідуся. Альцгеймер, що зробиш. Мені чогось подумалося, що баба Мокрина вимовляла б це прізвище Гальцгеймер, Гальц. Так я і стала звати його надалі: Гальц, Гальцгеймер.
Куди було дівати Гальца? Де шукати його близьких? Покинула я його в себе. Раз підкинула мені його доля.
– Добавить вам він клопоту, – вже прощаючись, провістив Сагайдак.
Я тільки знизала плечима. Ясно, добавить. А що робити?
Сагайдак витяг з-за пояса пістолет, легенько підкинув на долоні і протягнув мені.
– Беріть, пригодиться.
Я відмовмо похитала головою.
– Вам і самому треба. А я навіть стріляти не вмію, пістолета нигди і в руках не тримала. Та, мусить, і не зможу в людину вистрілити… А нелюдині, мусить, він нічого не вдіє.
– Та й людині, щиро кажучи, нічого не вдіє. Тут холості патрони. Усі справжні патрони пропали ще того найпершого дня. А ось холості залишилися. Німці, скажімо, про це не знали, і звука пострілу стало цілком достатньо, щоб їх налякати. Та мніго хто не буде знати. Візьміть.
Але я все ж відмовилась.
Коли вже Сагайдак зібрався відходити, я схаменулась, що не знаю навіть, як Сагайдака звати. Спитала. Михайло, відповів він.
Не знаю, нащо спитала. Може, я вже його геть нигди не побачу.
Уже відійшовши, Михайло Сагайдак помахав нам з Гальцом з шоса, і залишилися ми одні жити день при дні в новій реальності.