Фермерша за ці місяці пережила неабиякі зміни. На її прикладі який-небудь історик, коли б було бажання, міг би простежити процес створення феодала та феодальної залежності. У той час, коли наш лад життя зруйнувався вщент, коли більшість людей жило в цій катастрофі на грані життя та смерті, вона розпаніла. Тепер на неї працювали практично всі в Страдчі – за їдло. Треба признати, що то добре, що вона така знайшлася в селі – інакше людям було б ще гірше, але спілкуватися з нею стало важко та неприємно – зверхньо вона поглядала на всіх, пропала ота її мила усмішка, з якою, бувало, вона зустрічала мене, коли я приходила до неї за домашніми делікатесами та давала за них гроші. Тепер це була хамувата баба, що ні в гріш нікого не ставила – бо ті гроші перестали мати для неї вагу. Тепер, щоб отримати від неї горсточку борошна або трохи молока, треба було викидати гній, тягати плуга або ходити за плугом, поливати, косити… І тобі казали, що тобі безмірно пошихувало, пощастило, що ти, така недоріка, з такими руками-круками ще отримуєш від доброї пані можливість їсти… Мені то це не треба було, але я, стявши зуби, ходила на цю панщину заради Гальца. Ну і заради Лени сходжу до неї, корона не впаде. Дорогою я налаштовувалася на такий тон, який би привів мене до успіху, примірювала усмішки та посмішки… Усе абсолютно дарма. Вона категорично і відразу відмовила: «Нема в мене ніякої самогонки, а коб і була б – не дала б. Чим ти можеш заплатити? Цацками золотими? Вони мені ні до чого. Відробиш? Велика з тебе користь…»
На тому й пішла я назад. Що тепер робить? Єдина можливість добути так потрібний спирт етиловий відпала. Спробувати нагнати самогонку самій? З чого? Та й як? Я пошкодувала, що ніколи раніше не цікавилася цим питанням. Інтернету тепер нема, подивитися, як це робиться, немає де. Хоча я і мало знала про процес самогоноваріння, але розуміла, що для нього треба цукор чи щось таке інше вуглеводне – а ні цукру, ні чогось такого вуглеводного ніде в окрузі не знайдеш… Я знала, в яких умовах живуть люди, і знала, що розраховувати нема на що.
Усе. Глухий кут. Що робить?
Я йшла дорогою, так шмидко, як могла (бо мучило мене й те, як там без мене Гальцгеймер), але в глибокій задумливості. І дуже здивувалася, коли, піднявши голову, виявила себе в якомусь незнайомому лісі, точніше, біля болота. Придивившись, зрозуміла: це Смутне, невеличке болото за Довгеньким. Як мене сюди занесло? Це ж вроді не по дорозі мені. Заблудилася? Як це може бути, я ж добре знаю дорогу. Тоді я не мала відповідей на це запитання. Пізніше деякі гадки в мене з’явилися, деякі допущення… Але не тепер. Тепер я подумала, що знову згубила почуття напрямку, як це було зі мною, коли вибралася з Печори. Так чи інакше, я зрозуміла, що якимось дивом я очутилася за лісом, на Смутному, де колись ми з бабою Мокринею різали серпами вишар, і у мене від хуткої ходи та взагалі від всіх сьогоднішніх перипетій на межі можливостей мого немолодого організму ноги трохи дрижать.
Я опустилася на купку біля невеличкого дзеркала води. Огляділася. Дивно, болото виглядає напрочуд живим як для наших часів: вода прозора, хоча й з брунатним відтінком в глибині, на сухим грудку біля купини все всипано брусницями (у нас їх звуть баранцями), далій – розсип журавлин. Ягоди були ще неспілі, але бочки їх так апетитно рум’янили, що несподівано для себе відчула: хочу. Смак виявився… Кисла свіжість літа. Будить силу. Я набрала повну жменю асорті та жадібно з’їла, намагаючись роздушити і відчути піднебінням м’якуш кожної ягідки. Прислухалася до себе, чи не скрутить раптом біль після протяглого голодування. Ні, навпаки, в животі лагідно і легко стало.
І тут я побачила їх. Гриби. Не скромні сивенькі пурхавки та пудпалюпахи, як того разу на дворі Будки, а якісь розкішні в своїй екзотичній незвичайності, ярко-рожеві, напівпрозорі, пругкі навіть на вигляд… При позирку на них розумієш, чому в наших місцях усі гриби, крім
Заінтригована нигди не баченими рожевими дивами, я зірвала одне. Те, що я прийняла за росу, виявилося невеличкими прозорими наростами. Моя потреба їсти, що так довго спала, розбуджена кислими ягодами – чи чимось іншим – раптом забажала ще. Гриб пахнув так само незвичайно, як і виглядав: не грибницею та пріллю, а горіхами, свіжим вітром, солодким перцем, може трохи – сміхом та водою. І я спочатку попробувала на язик, а потім відкусила кавалок. І ще, і ще.
Від смаку цього гриба замирало серце; м’язи рук розслаблялися; радість підступала до голови; в животі робилося тепло.
Тверезий не затанцює, коли він не божевільний.
Я зареготала і затанцювала кругом купини.