– Не можу. Я ще не розумію, нащо антигомам, щоб ми тут розкопували печеру. Я ще не знаю, як з ними боротися. Поки що мені треба бути тут, з нашими. На тебе тільки надія. Не бався, йди хутчій.
– Усе ясно, Олено. А коли не дістану спиртного, що робити?
– Тоді приходь так. Обов’язково приходь ще раз. Але краще десь знайди. А коли щось – зв’язок через кота. Давай!
– Бувай, дорога, – я стиснула їй руки. Змучене її обличчя посвітліло на півсекунди, але знов тінь тяжкого клопоту наповз на нього, і Олена, махнувши мені, хутко пішла за поворот.
А я направилась до виходу. Прохід що раз то вужчав, і я стала рачкувати, а потім поповзла. Повзти було тяжко, приходилося напружувати всі м’язи, але в голові було незвично світло, думки летіли суголосними, злагодженими рядами.
Ось тоді, коли в повній темряві я доривала об піщаникові стіни вузенького пролазу своє і так вже подерте платтячко, з усіх сил намагаючись вибратися як хутчій, ось тоді я й вирішила остаточно, що втручаюся в гру.
– думала я, Лену я вам не віддам. Значить, антигоми, як їх назвала Олена, хто б вони не були, – примушують людей розкопувати щось в підземних порожнинах, де раніше олігархи тримали газ. Нащо це робиться, чому саме так – руками людей, а не, скажімо, якимись механізмами чи машинами, що або хто – хтось тихий, що мовчить в темноті – має бути розкопаний, – це все покинемо поки що за дужками. Є для того якась причина. Очевидно, що людей тримають у підкоренні, якось впливаючи на їхню свідомість. Очевидно, що Олені вдалося зрозуміти, як можна уникнути цього контролю, цього програмування, як можна перезагрузити свідомість: людину треба на якийсь час позбавити свідомості, або, скажімо, садонувши по голові відром, або, скажімо, дати випити чогось алкогольного. Очевидно, що вона стала на путь боротьби – ну, а раз так, то і я з нею. Ні, холера вас візьми, Лену я вам не оддам, а заодно, холера, буду рятувати великий світ. Страх страхом, а робити щось треба, бо інакше від мого особистого світу – який і так день від дня меншає, неначе шагренева шкіра в старому романі, взагалі останеться тільки страх. Острах. Зганулися та перерахувалися втрати, загибелі та смерті, що я вже пережила: батьки, донька, баба Мокрина, Оксана, сестра… Оленка одна й всталася з моєї старої гвардії. Ні, хоч там як – перед очима встало жовте, змучене, побите лице Олени – а її тут на муки та, можливо, на смерть я не покину.
Але ти бачиш, нигди не подумала б, що етиловий спирт може бути не тільки шкодливий, але й корисний для людства… От дивно.
На цій думці я змогла висунути руки назовні, схопилася руками за якесь травище, підтяглася і вибралася на світ, під сліпуче після темряви світило. Встала на ноги, отряхнула, скільки могла, плаття та руки-ноги. Коли розплющила засліплені очі, була обдарована новим почуттям: я згубила орієнтацію. Не пізнавала місцевості. Куди йти? Все як би трохи зсунулося з місця, як би трохи змінився мій кут зору. Куди ж то мені йти?
– Кіт, кіт! – покликала я; чи доречно звертатися до такого очоловіченого кота так, як звертаються до його більш тваринних одноплемінників – кіці-кіці-кіці, хоч би не покривдував; ай, тепер усе доречно. – Кіці-кіці-кіці! – кликала я знов; кіт не показувався; треба буде дати йому ім’я, коли доберуся додому і коли ще взагалі побачимося.
Але зараз я не додому. Як виконати просьбу Лени, де взяти той алкоголь, який зараз так треба людям, щоб заховати людяність (от же парадокс!)? Нема чого розраховувати на крами в місті – там його точно не буде, там нічого взагалі нема. Треба йти до фермерші. Коли десь взагалі можня його дістати – то у неї. Так-сяк зорінтувавшись, якшвидше побігла в Страдче.