Я вже не раз зауважала, що, чим більше стиралася губкою хвороби його теперешня пам’ять, тим більше проступала пам’ять давня. Так, до прикладу, він практично перестав говорити російською мовою, і коли взагалі говорив – то говіркою свого дитинства. Ось цікаво, була б я філолог, то могла б по говірці визначити, сколя він родом. Але ясно, що звідкілясь поблизу – мені вона подавалася близькою. Ось і зараз, мусить, стародавнє слово «кіцісько» викликало в його пам’яті давню приспівку, яку він чув колись. Мусить, і Коля – то не просто так. Мусить, Колею його звати. Але що нам з того? Чим узагалі ми займаємося? Коли стільки проблем, коли неясно, як взагалі жити, ми що робимо? Нажерлися губів і кота іменуємо. Ото найпотрібніше, що маємо робити? Але я не знаю, що робити, можу, від сили, тільки плисти по течії подій.
Я з’їла останній кавалочок губи і звернулася до кота:
– А ну-но, Кіцісько, розповіди про себе. Як то все ж таки так вийшло, що ти навчився говорити?
Кіт сів, почухав задньою лапою за вухом та почав розказувати.
Відчувалося, що в Кіціська був добрий словниковий запас. Вимова трохи незвична, це так; з акцентом, знаєте, говорив, якось тягнув деякі звуки – ммм, ссс, підвивав трохи – уу. А що дечого він все ж не міг висказати, не все міг сформулювати – то це не догана. Недомовленість дає простір для свободи.
Ось його розповідь, викладена так, як я її зрозуміла.