Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.
– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко16, як молода, кинулася навперейми і перехопила.
– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.
Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній17 у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди вони не були в Бересті, зараз, на цьому пероні з тильного боку вокзалу, де виростали піраміди з мішків, скринь, сундуків, до них обох якось разом прийшло відчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого біженством життя, тяжкість жити в чужому краю, страх смерті – занадто часто дивиновичани ховали своїх свояків у неглибоких могилах біля дороги, занадто часто виносили з вагонів мертві тіла на станціях, занадто мніго їх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинців, череда змін влад, непевність, – і те, що це все врешті скінчилося, що вирвана і та відвезена аж за край світу калина хутко знову буде посаджена у своєму-своїсінькому садкові та знову пустить коріння – зрушені від всього цього, молоді куми міцно обнялися та поцілувалися.
– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.
Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…
Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи18, якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.
Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.
