Бодай Будка полностью

А потім Пелагія вмерла. Пішла чергового разу за щавухом, впала на луг, і листя та стеблини трави оплили тонкі литки її худих ніг, а щипавки звили гнізда в вухах. Такою знайшов її кіт за кілька днів, коли вернувся з гулів на дачах, а потім, ще за кілька, і пастухи. Кіт вельми тужив за Степанихою; він не хотів іти з місця, де прожив життя, і якийсь час тулявся опустілім хутором, згадуючи Пелагію, яка навчила його говорити, яка під кожну стріху заходила, перехрестившись, носила по дві спідниці та ще гальку, та два каптани і сорочку, прожила життя впроголодь, але не могла їсти молоко з крамниці, бо противливе, народила п’ятьох дітей, троє з яких вмерли, а двоє – все одне, що вмерли. Але коли хату, клуню та курника розтягнули, він вже не міг там вставатися і пішов зтиля. Дачі, Добратичі, Страдче. Під мостом над Копаним Ровом жив також. Навіть зміг добратися до котеджу на межі Бреста, звідкіль його колись котенятом вивезли, і навіть пожив там якийсь час – він став великою, красивою твариною і сподобався людям з котеджу своїм вмінням ловити кротів. Але більше ніде Кіцісько не відчував себе вдома і ніде надовго не затримувався.

А потім він став помічати щось таке, що, по роздумі, показалося йому кепським, хоча ніхто – ні люди, ні коти – помічати кепське не хочуть.

Плянти59 сухих бар’яків у ліси. Коли таке було раніше? Люди в домі на межі Бреста казали про короїдів, що розплодилися через теплі зими.

Коли Кіцісько блукав лісами, серед тих засохлих сосен, відчував щось чуже, тайне й огидне. Короїди, нехай, прийшли, а чом миші звідсіль повтікали? Кіт був упевнений, що добре розуміє мишей, але тут пояснити їх поведінку не міг. Думалося йому, не тільки та не стільки в короїдах тут справа.

Раз ніччю кіт, що дрімав під дашком якоїсь хати в Добратичах, прочнувся від того, що повсть йому стала дибом. Щось велике, страшне наснилося йому, налякало його, і він перемутом кинувся світ за очі й довго не міг вспокоїтися.

То раптом кота нудило.

То чув він, як дрібно-дрібно дрижить земля, підскакують фонтанчики піску, трясуться шапки осин, рябить вода в річці…

Якось на полюванні кіт захопився та дістався аж до Люципара – великого гозера60 серед лісу. Ніч стояла темна, беззвучна. Було чути нічого. Вода раптом подалася коту не водою, а чимось твердим чи, принаймні, таким, як холодець – непрозора, біла. Гозеро прикмітно обміліло, і голе піщане дно виглядало як рана. Вдалечині віднівся острів, намитий – кіт знав – з піску, який здобували з гозера. Зненацька кіт відчув щось дивне. Не звук, не світло, не дотик – але там, на пісчаному острові, чи, може, під ним – ніби хтось тихій мовчав у темерові… І кіт не сказав би, що то був хтось кепський, страшний, але то був хтось грізний. (Я насторожилася; Острах; подібні почуття були мені знайомі після навідування підземного газосховища; одне що, на відміну від кота, той «хтось», якого я відчула в підземних катакомбах, точно був лютий і небезпечний – могла в тому присягнути.)

А потім, – вів далій Кіцісько свою розповідь, – стали оті коти та котенята розрізані надвоє траплятися… Словом, відбувалося чи готувалося відбутися щось велике, тайне і жахливе. Деколи він обмірковував це з іншими котами, і вони також погоджувалися, що час гіршає. Казали, що живе десь далеко кіт, який знає про те більше…

…Тут я відволіклася від слухання, бо скрутило живіт; уперше за дуже довгий час мені треба було десь присісти за власною нуждою. Баранці, журахлини та ті гриби, які я з’їла сьогодні, були тому причиною. Кіт, з властивою котам спостережливістю, зауважив це й замовчав.

– Я зараз, Кіцісько, – сповістила я котові, відрухово схопилася за живіт та вбигі попростувала до туалету, зачепилася за котурхи підрослої трави, підсковзнулася та ледь не гриминула.

– Помалу, не впади, —

– напутствував мене кіт з лавки.

Це було моє перше цільового характеру навідування червоної хатинки, що стояла в далекому куткові двора. Ні, я заглядала сюди мелькома, як оглядала садибу перед купівлею, але не більш за те. Коли я організовувала на Будці ремонтні роботи, то першою справою влаштувала водопостачання та каналізацію і потім користалася виключно нею. Після катастрофи все це господарство не працювало, бо не було струму, але воно мені і не треба було – бо не було апетиту.

І ось зараз спотребилося.

Хатинка була акуратна та чистенька. Чисто вишарувані нефарбовані дошки підлоги; жодного неприємного паху – пахне сухою землею, полином, колієм, а ще чомусь роздушеними чорницями; доволі світло, бо над дверми – вирізане в формі ромба віконечко; через те віконечко літала якась птаха, що звила собі гніздечко на поперечній планці у куткові; дірка в підлозі п’ятикутна, з обох боків її – артистично вирізані по формі ноги невеличкі підставочки. Навіть туалетний папір заховався на цвяшкові.