Кіцісько добре пам’ятає себе котенятом від того моменту, коли їх покинула кішка-мати. П’ятеро котенят жили в дровітні великого котеджу, що стояв на межі Берестя. Теплі почуття до світу пам’ятаються йому з тієї пори. Так вийшло, що перших людей у своєму житті – а це були господарі великого котеджу, які приїжджали туди тільки навесні та влітку, – Кіцісько побачив наступного дня після того, як кішка-мати залишила своїх котенят. Котенята ще безтурботно гралися, хоча вже й відчували голод, коли з машини, що в’їхала у двір, вийшли люди. Котенята їх не боялися, бо були ще маленькі. Люди їх покормили шкірками від ковбаси та молоком, а за кілька годин половили та відвезли туди, де шоса проходить мостом над Копаним Ровом, і там викинули з мішка на схил шосу. Тоді Кіцісько вперше уважно подивився в очі людини: це була молода баба, яка тримала їх на руках в машині, а потім зносила їх під міст. Під мостом котенята тулялися якийсь час. Стало тяжко жити. Котенята голодували, бо не вміли ще самі добувати їдло, і розбрілися. Великі коти можуть довго обходитися без їдла, але котенята – ні. Кіцісько, коли був уже на грані смерті, якось набрів у лузі на жінку, яка збирала щавух, – Степаниху. Вона взяла його з собою на хутір, і він став жити там. Коли вона несла його на руках, Кіцісько вдруге зміг подивитися в очі людині, цього разу старій бабі, і зауважив там, за зіницями, час, тьмаво блиснувший кольором сірої води час. І тоді зрозумів, що це таке – течія подій. Степаниха вже не тримала корови, але була справною господинею і їсти в неї в домі було що. Кіцісько добре пам’ятає, що того дня, коли вона принесла його на свій хутір, у неї був зварений грибний суп, вона накришила туди ще хліба, і він з голоду насьорбався так, що боки аж розпирало. З того часу він дуже любить гриби. Тоді ж, відчуваючи свої роздуті супом боки, він усвідомив цінність і навіть безцінність свого маленького тіла, укритого пухнатою повстю. А розуміння, що в тому тільці є ще щось, крім самого тільця, прийшло до нього трошки пізніше, коли з малого клубка з хвостом він перетворився на жвавого підростка. У Степанихи в той час жив ще собака – чорний, короткошерстий, чомусь з шістьома пальцями на задніх лапах, а також білка, коза, кури й гуси. Часом приходив кінь. Ще були миші, безліч жуків, щипавки, пташки в кущах. Усі вони були винятково розумні. Спочатку Кіцісько навчився добре розуміти мишей і став вдало їх ловити. Вони стали його основною їжею. З собакою він грався, але якось зимою, коли баба Пелагія міцно захворіла і декілька днів не вставала з ліжка та не могла давати їм їсти – на засипаному глибоким снігом хуторі була справжня катастрофа, особливо мучилися зачинені в курнику кури та в хліві коза – коту було легшій, бо мишей можна було ловити й зимою – найбільше дошкуляли йому морози, бо в хату він не міг зайти, Степаниха і не могла відчинити двері – і ось тоді він відчув за поглядом та поведінкою собаки, що може стати йому їдлом – і він хотів та не міг передати собаці, щоб той його не їв – він уперше задумався про загадку слова. Він давно вже розумів мову Пелагії та інших людей, що час від часу навідували Крайній хутір – кіці-кіці, псік, молоко, м’ясо, дощ, вітьор, сніг, полоти, косити, копати та таке інше – але тоді, коли сидів на засніженій вербі та дивися на чорного собаку, що скакав знизу, як би граючись, але на справі хочучи його, кота, зловити та роздерти – чомусь саме тоді вперше подумав, що мусить навчитися говорити не так, як досі говорив з мишами, собакою, щипавками та конем, а так, як говорять люди. І коли по декількох днях господиня хутора, зігнувшись, змогла нарешті вийти на двір, кіт дочекався, коли вона покормить усіх, зокрема й собаку, зіскочив із верби, підійшов до ноги господині, потерся об її та зміг видушити з непокірливого горла: «Дай іі мммні їссти». Так усе й пішло. Баба Пелажка не вельми здивувалася, почувши, що її кіт говорить. Самотнє, одиноке життя зробило її такою, що вона не часто дивувалася. Сказала, що тепер буде з ким хоч слово сказати і, справді, часто з котом розмовляла. Правда, вона ж і раніше з ним говорила, але тепер він міг відповідати.
Коли весіння наснага задерла Кіціськові хвоста та погнала шукати молодої радості, він довідався, що він не один такий кіт, що говорить. На дачах він обнюхався та якийсь час гуляв із сивенькою кішечкою – вона також говорила, але якось дивно, не так як Кіцісько. Казала на себе «кошечка», а не кішечка, на хлопця-господаря – дивне слово «мальчик». Але взагалі він її розумів.