– Ну вельми ж Марія його любить, – як би оправдуючись, сказав пан староста. – Сама вона живе, а кіт той – для неї і як дитина, і як собака, і як все…
Марія одразу вразила Ленку. Це була дуже стара – після пан староста сказав, що їй вже за рік чи два буде сто – і неймовірно красива жінка. «Мені приходилося бачити в своєму житті чисту, сіяючу жіночу вроду, вроду, яку, раз побачивши, вже нигди не забудеш – рідко, але доводилося, – розказувала Ленка. – Але ніколи я не бачила такої літньої жінки – вона виділила це словосполучення інтонаціонно – яка б була такою красивою. Від її обличчя, – казала Лена, – просто неможливо було відвести очей, і навіть не тому, що в ньому відбивалося пережите людиною, мудрість, гідність – ні. Воно було просто прекрасне. Я ніколи не бачила жіночого обличчя, а тим більше жінки такого віку, яке б так нагадувало молодий, повний сили пасинок. І я подумки спитала себе: пасинок на чому, на якому стеблі?» Правда, зустріла Марія їх – сусіда-старосту та невідому ветеринарку – насторожено, з напруженою увагою:
– А я ж нікого не кликала, ніякого ветеринара, – відрізала.
Велизний рудий звір на високих лапах, зла морда з китицями на вухах, вийшов з-за сріблистої кафельної грубки та несхвально подивися на непрошених гостей. «Тільки спробуйте покривдити мою хазяйку, – як би говорив він всією своєю поставою. – От тільки спробуйте заради інтересу».
– Ух, розумна, вірна звірюга, – Олена простягнула руку, щоб погладити кота, але він ухилився.
– Не лізь, бо лясне лапою або вкусить, – попередила господиня.
– Кричить щоночі диким голосом, – пояснив староста на питальний погляд Лени.
– Кричить, бо має довгу пам’ять, – знову рубанула Марія.
– Що то за пам’ять, коли репетує на все село так, що аж волосся дибки стає, – трохи роздратовано сказав пан староста. – Слухати страшно.
– Прощається…
– З чим?
– Зі світом.
– Но он выглядит совсем здоровым, – зауважила Ленка. – Зачем ему со светом прощаться? А что кричит, то все коты кричат, потому что…
– Він здоровий, так, – перебила Марія. – То світ нездоровий. Кіт-то залишиться. Світ пропаде, – і додала. – Було, багато чого було. Все десь поділося, ніц більше не всталося. Таке буває. Ось чому він кричить.
– Ти, Маріє, людина розумна, а де коли таке абищо кажеш, – сказав, покачавши головою, пан староста. – Твому котові щось одходить. Хай ветеринарка онде-го його подивиться, може, укола якого зробить…
– То нам усім одходить, а не йому, – махнула рукою Марія. – Їдьте собі з Богом, ніякого укола котові не треба, а світові віте укола не зробите.
На тому й пішли. Але слова незвичайної жінки не йшли в Ленки з голови, і коли вона черговий раз у своїх роз’їздах по околицях натикнулася на «місце паніки», коли в черговий раз побачила розрізаного кота – вона знову згадала цю розмову і вирішила вернутися в Дивинове. У своєму житті Ленка притримувалася такого принципу, що треба завжди казати правду, як є, не лукавити. І тому, коли господиня жовто-блакитного дому на крайові села вийшла з хати назустріч і гостя знову побачила на її тварі напружений, недовірчивий вираз, вона не стала видумувати якихось етикетно-придатних привидів для свого приїзду, а сказала, як є: що хоче порадитися, бо їй неспокійно на душі… Стара жінка пильно подивилася Лені в обличчя і відступила в сіни: «Заходь до хати».
У прохолодній хаті, біля холодної грубки, з-за якої знову безшумно та суворо вийшов рижий кіт, між двох жінок відбулася розмова, яка потрясла Ленку. «Коротко кажучи, – оповідала тепер вона нам, – тая Марія Сєргуц не більше не менше, а передбачила все, що ми тепер переживаємо». Не знаючи, що і думати, слухала її Ленка. Марія не толкувала Апокаліпсис і не робила пророцтв у стилі Ванги. Але вона чітко, за пунктами, казала: 1) невзабаві сюди прийде зла сила; 2) багато людей знищить; 3) багато примусить на себе працювати; 4) закриється тут на якийсь час, а потім, коли ніхто її не спинить, піде далій в світ, і тоді – все, рятунку нікому не буде. Вона не конкретизувала, що то за сила, бо не знала сама, але зате розповіла, звідкіль про це знає і що треба зробити, щоб скористатися тим маленєчким шансом на рятування, що встався у людства… Бо: 5) рятунок є. Причина біди: все іменоване стратило імена, все пам’ятане забулося. А щоб позбавитися напасти, треба…
Нигди в житті я нічого не слухала так напружено, з такою магнітною увагою, як тепер подругу. Але вона закашлялась, потягнулася за кубком, ковтнути води. Я нервово стиснула в руках скручений у свиток старий пісенник, перемінила становище закляклого від напруження тіла… І тут побачила під столом тонку біленьку сигарету, яку колись кинула недокуреною. На диво, вона не розмокла за цей час: мусить, втрапила в таке містечко під столом, куди дощ не доставав. Зрозуміла раптом, що дико хочу курити, затягнутися хоча б кілька разів, нагнулася, щоб дістати, зрозуміла, що не дістаю, ще більше нагнулася, потягнулася за недокурком, взяла його, стала розпрямлятися… І…