– Може, робот? – висунув припущення Саша. – Правда, таких пристроїв я також ніколи не бачив, хоча трохи розбираюся – працював у фірмі з ремонту електронної техніки… Але ж наука розвивається… Розвивалася, – поправився він. – В тому, що ми бачили, не було звичних для роботів елементів, але, може, то якась зовсім нова технологія?
– Ніколи чи нигди? Зовсім чи геть? – вирвалося у мене, і тепер на мене всі подивилися з нерозумінням, але я вирішила свої смутні підозри покинути поки що при собі. – А Кіцісько де?
– Тут я, – муркнув кіт, виступаючи з-за дерева. – Дякую, що зганула.
Саша з котом злазили на дерево, огляділи околиці. Вже темніло, але наскільки можна було бачити навколо – ніде не виднілось нічого підозрілого, небо було чисте, антигомівський апарат ніде не майорів, і ми вирішили рухатися потихеньку на Будку. Сагайдак і Діма, не зважаючи на Ленкіни протести, взяли її на схрещені руки (вона міцно підвернула ногу і йти сама майже не могла), Сашко ніс зловлену рибу – от же хлопець, навіть в бойовій форсмажорній обстановці не кинув провіант! Я їх остаточно згадала, цих Сашу і Діму – хлопців, які допомагали Влянці в часи, коли вона брала участь у виборах, і з якими я тоді деякий час комунікувала; а не одразу пізнала, бо забагато всього відбулося за останні часи), ми з Толіком вели Гальця.
На Будці, коли ми туди прийшли, все було без змін. Вже добресенько стемніло; ми один за одним попадали на лавку; потім Діма приніс в глечику води з колодязя – напилися по черзі; я сходила за чистою онучкою – перев’язати травмовану ногу Ленці; на веранді погляд мій впав на контейнер з їдлом, які мені дав президент. Боже, як давно це було! Час став летіти вдесятеро швидшій – чи перестав іти геть? Може, ми вже поза часом? Може, небо вже згорнулося в сувій? Але люди ще живуть тут – в лиху годину, під сувоєм, а може, все ж ще під покровом? Як би хотілося спокійно поседіти, подумати спокійно – але часу на це немає… Так чи так, поки люди живуть – може, їх не зайве покормити, особливо мужиків. Я прихватила контейнер із собою.
– Чи не хочете перекусити, товариство? – спитала друзів.
І це було правильне запитання. Щось просте, – таке, як можливість перекусити – в страшному і непояснимому лабіринті нашого сьогоднішнього пробування було саме тим, що потребувалося для відновлення чи збереження хоча якої рівноваги. Постаті на лавці заворушилися.
– Можна було б, – погодився Саша. – Риба ж є. Нічого, що сира. Хоч щось.
– А нащо сирою давитися? – заперечила я. – У мене недалеко в лісі вогонь прихований; може, не згас; можна спекти або юшку зварити. І ось же, подарунок від братів по розуму з Києва. Не знаю, правда, що там, але ж точно щось ліпше за сиру рибу…
Жаринки у схованці в лісній гущавині, звісно, згасли. Але хазяйливий Саша мів трут та кресиво; то ми роздмухали вогонь та відправили Діму за рештою компанії. Поки вони – Ленка кульгала, спираючись на кий і тримаючи під руку Сагайдака, ззаду Толік, як міг, спонукав іти хутчій вічно повільного Гальца – дотягнулися до нас, вода в казані вже майже закипіла, а риба була почищена та вимита.
В каламарі ночі вогонь здавався теплим чорнилом, яким писалися на наших обличчях ієрогліфи майбутнього, нам невідомого та незрозумілого. Риба в казані побіліла. Діма зганяв за ложками, про які ми спочатку забули.
Відкрили контейнер від президента; там були кров’янка, сальтисон та печена картопля, білий хліб. Все це Толік жваво покроїв на кавалки. Всі – до мойго подиву, і я також – настільки проголодалися, що якийсь час, поки не був заспокоєний голод, ніхто нічого не говорив. Чи то президента кормлять особливими продуктами, чи просто далося в знаки довге голодування – але такої ароматної, життєдайної їжі я не їла нигди (чи ніколи?) в житті. Хоча ні, брешу. В дитинстві, в далекому дитинстві, коли перш чим з’їсти кавалок мняса62, треба було довго годувати свиню та потім її забити, – ось тоді в їдла був такий смак. Навіть Гальц їв з таким апетитом, якого я в нього ніколи (чи нигди?) не бачила. Навіть обличчя в нього змінилося, зник отой відтінок порожнечі та безпорадності, який останнім часом незмінною печаттю знакував його хворобу. Я наситилася вельми хутко і решту свого пайка віддала йому.
Ленка затребувала, щоб я перш за все ще раз переказала все, що відбулося в Києві. Я слухняво переказала.
– Варіантів у нас, як бачите, небагато, – сказала наприкінці. – Шансів на успіх – ще менш. Ясно, що нам треба використати навіть ці примарні шанси, але як? Нехай справді в цьому екзотичному способі є сила. Але як зробити так, щоб вона сконцентрувалася та вдарила? Та забила оте невадно що63? Як?
Тут в корчах з боку шосу почувся шелест, і чоловіки, крім Гальца, миттю схопилися на ноги та за ножі.
– Мало вам дня, що ніччю в ліси сидите? – і з темерови ночі слідом за веселим своїм голосом з-за корча вийшов до огниська Сашка Бриштгель, тягнучі за собою невеличкий возик на двох колесах. – Вас видно з шосу, то ніц? Доброго здоровця всім!