Він спер возик на повалений стовбур бар’яка, і з візка підвелася літня жінка, сіла, поправила хустку, міцній підв’язала під підборіддям.
Так ми отримали підказку.
– А то де ж ти був?! – вигукнула Ленка.
– Як де? В Дивинові, – здивовано відповів Сашка.
– В Дивинові? Але чом ти нічого нікому не сказав?
– Як то не сказав? Ти що, не пам’ятаєш? Я ж тобі говорив о тоді в Добратичах, ранком. Ти ще мені щасливої дороги побажала.
– Я? Коли? – Ленкине здивування було непритворним; очевидно, пам’ять її міцно постраждала в цієї колотнечі.
– Як то коли? Та в Добратичах же, в вашій хаті, отоді врано, три дні назад! Ти ж сама погодилася, що мені треба сходити в Дивинове… Ось, привіз звідтіль пані Марію, – він допоміг жінці вибратися з візка.
Марію – зрозуміла я з завмиранням серцю – Сєргуц.
Я дивилася на неї, реальну людину та вигадану мною постать, героїню ненаписаного роману, з пристрасною, аж до легкого дзвону в голові, цікавістю. То ж вона писала мною, прийшла думка. Писала отою красою більше чим дев’яносторічного обличчя. На обличчі все буває написано, ніц не сховаєш. Після довгої тряської дороги рухи її були трохи незграбними. Стрімка. Надто мудра. Геть не бабуся. Не добренька, навіть не добра. Але й не на боці зла, однозначно. Однак не зовсім зрозуміло, чи справді вона щось
Чіпко, предметно оббігли нас всіх її очі; чи подалося, що на мені затрималися? Вогонь в огнищі спалахнув, сипанув іскрами, кинув полиски на лиця і стовбури навколо, і вона повіталася:
– Слава Україні!
Толік підвівся і підійшов, щоб допомогти Сашкові вивести жінку з возика на землю. (Які у нього довгі, трохи як циркульні ноги. Не зауважала якось раніше. І як він пругко ходить.)
– Героям слава!
Добре, що в нас ще вставалося, що дати прибулим поїсти – і він, і вона прикмітно зраділи, коли Діма простягнув їм ложки та підсунув казанок.
(У нас тут як в Біблії – подумалося мені – п’ятьма рибами стільки людей наїлося.)
Сашко повів свою розповідь. Він розповідав її в той день коротко, але я зараз додала і інші деталі, про які довідалася вже пізніше, як і історію Касяна Касенчі – про нього біля огниська він лише зганув. А про самого Сашу я на той момент практично нічого не знала – ось крім того, що в той тяжкий день він приїхав до мене по рекомендації знайомого в якійсь справі; а що то за він, що за людина, чим займається – на той момент я ніц не знала, все це вияснилося в тому оповіданні при огниськові.
…Він зміг відімкнути того замка, що я навісила на хату в Добратичах. Влаштувавши спати Ленку, якийсь час ще сидів над нею, опасаючись за її стан – бо вона час від часу зривалася в сльози та крик, і він мусив її вспокоювати, а коли вона заснула, сам провалився в сон. Прочнувся за кілька годин, абсолютно свіжим та виспаним. За вікном потихеньку світало; виглянувши, Сашка побачив, що сьогодні, міркуючи по всьому, сонце збиралося зійти трохи правій Берестя. Десь над агромістечком Мухавець – прикинув Сашко. – Ні, скоріше, десь там, де Дивинове та Повіть…
Дивинове… Сашка вернувся подумки до оповіді Ленки про Марію Сєргуц. Сашка, давній збирач записів про повсякденну історію нашого краю, знав, про кого йдеться. (Сидячи тоді біля огнища, у присутності самої Марії він про те не згадував, звісно, але потім розповідав нам, що знав про неї, чув, що вона була подругою та коханкою керівника районного проводу УПА Івана Дубняка, що пережила не тільки повний набір тих, коли можна так сказати, загальних для всіх вояків цієї армії мук та злигод, що випали в наших краях на їх долю, але й особисту трагедію – чоловічу зраду отого Дубняка… Але знав від інших людей, які говорили плутано, неточно, суперечливо… Марія ж сама, коли Сашко до неї приходив декілька років тому, була закритою, і розговорити її, як Сашко ні старався, не вдалося…)
Що ж сказала Марія Ленці? – задумався Саша. Може, в тих словах відкриється хоч який шлях, хоч яка можливість – ні, не добитися вирятування, не осягнути успіху, але хоча б отримати натяг на напрямок, якусь орієнтацію по азимуті… Сашка відірвався від споглядання сонця серед гуляччя соснових крон і повернувся до Ленки, яка в цей момент якраз прочнулася і заворушилися на ліжкові. На питання про самопочуття Ленка відповіла, що все гаразд, тільки голова вельми болить.
– То що ж сказала тобі ота Марія з хутора Трави? – запитав одразу Сашка. – Чи є якийсь спас від навали? Ну, ось ти розповідала, що вона предрікала оце все. І що сказала, що знає, що треба робити, щоб позбавитися навали, – пояснив він нетерпляче, бачучи, що Ленка не розуміє його.
Ленка замислилася.
– Так, я пам’ятаю, як вона це казала, – невпевнено відповіла, – але якось слабо… Не можу зганути докладно, – стурбовано та винувато глянула на Сашка. – Вона казала…– Ленка повільно підбирала слова, – «Все іменоване стратило імена». Якось так. Ще сказала: «Одні поїхали, другі підмели за ними підлогу».
– І що то значить?
– Не пам’ятаю більше нічого, – відповіла Лена.
– Все іменоване? Підмели підлогу? Яку підлогу? – перепитав Сашко; він нічого не зрозумів у цих справді неясних фразах.